По живу і мертву воду

— Що він сказав вам?

— Він сказав, що коли я виконаю завдання, то врятую життя кількох десятків, а може, й сотень тисяч поляків.

— А вам не спадало на думку, що вас можуть одурити?

— Ні! — блиснула очима Гелена. — Ні, ні!

— Але ж ви змогли зараз переконатися, що вам неправильно описали обстановку в тутешніх місцях?

Гелена спохмурніла, не відповіла.

— Ви не сподівалися зустріти тут радянських партизанів і тому прийняли їх за бандерівців. Чи не так?

— Ті, хто посилав, могли не знати…

— Добре. А звідки в вас така тверда впевненість, що вас не могли обманути? Адже якби вам вдалося виконати своє завдання, то ви так би й не довідалися про зміст тих шифровок, які б ви приймали й передавали через свою рацію… Я, здається, не помиляюсь?

— Так, я зв’язкова, тільки зв’язкова, — палко підтвердила жінка. — Більше я нічого не скажу пані.

Гелена відразу ж замкнулася, і в її очах з’явився вогник фанатичної впертості. Це було те, чого Оксана боялася найбільше. Треба було починати спочатку.

— Гелено, подумайте й скажіть, кому в даний момент вигідно, щоб українці й поляки ворогували, вбивали один одного? На це питання ви мені можете відповісти?

— Німцям! — рішуче заявила Гелена.

— Ви переконалися, що радянські партизани проти такої ворожнечі й роблять усе можливе, щоб не розпалювати, а погасити її?

— Так!

— А пані знає, чим займається та людина, на зв’язок з якою її післали?

Гелена, видно, весь час чекала підступу, відчувала, що слова радянської дівчини тіснять її, заганяють у кут. На її розпухлих губах з’явилася уїдлива посмішка.

— Пані з часом буде чудовим слідчим…

— Мені подобається, коли ви всміхаєтесь, — серйозно сказала Оксана, — Це подає мені надію, що ми з вами незабаром станемо друзями.

— Ні, не станемо… — з невеселою посмішкою похитала головою жінка.

— Чому? А якщо я скажу, що постараюся допомогти вам виконати завдання?

— Хо-хо! — глузливо вигукнула Гелена. — Я помилилася, пані вже зараз може замінити будь-якого слідчого!

— Ви знову мені не вірите, — спокійно продовжувала Оксана. — Тоді повірте логіці. Я — радянська людина. Радянські люди проти національної ворожнечі й не хочуть, щоб тутешні українці й поляки вбивали один одного. Ми щиро бажаємо, щоб вони об’єдналися й били свого спільного ворога — гітлерівців. Пані може заперечити мені?

— Ні, — після короткого роздуму відповіла Гелена й тут же з сумнівом похитала головою. — Моя кохана, дорога пані, що ви можете зробити? Хто оживить загиблих? Хто підійме з попелу те, що знищив вогонь? Це стара непримиренна ворожнеча…

— Гелено, значить, по-вашому, ми повинні сидіти згорнувши руки? Ви міркуєте, як людина, яка прийшла на пожежу й замість того, щоб лити, воду на вогонь, засунула руку в кишені й каже: «Навіщо гасити, однаково згорить!» Я таких людей вважаю негідниками.

Розгнівана Оксана дістала сигарети, мовчки простягла пачку Гелені. Обидва запалили.

— Пані казала, що коли вона виконає завдання, то врятує життя багатьох поляків. Так?

— Так мені сказали…

— Значить, якщо вас не обманули ті, хто посилав сюди, то радянським людям немає рації перешкоджати вам у виконанні завдання. Це не суперечить нашим інтересам, а навіть навпаки. Пані згідна?

Гелена мовчала. Курила, дивлячись на землю.

— Так от. Ми згідні допомогти вам виконати завдання. Ті, хто посилав вас, переведуть на ваш рахунок у банку обіцяну суму, яка піде на виховання вашої дитини, а ви з своєю рацією вирушите туди, куди захочете.