Свідків злочину не було

— Це ви?! — не поспішала застебнути свій блакитний халат, під яким лише рожевий купальний костюм.

— Я. До вас, — намагався дивитися в її голубі очі.

— Заходьте, якщо не боїтесь, — лукаво запросила.

У коридорі глянув на підставку для взуття. Серед жіночих туфель і босоніжок тих, чоловічих, з латуневими накладками не було. У квартирі не пахло тютюновим димом.

— Я оце приїхала і відразу у ванну, — говорила Шулешко. — Вся пропахла бензином.

Вона завела мене до великої кімнати, де грав магнітофон, зробила тихше музику, застебнулася. Не помітив на її обличчі ні настороги, ні ляку. Невже Табурчак не сказав їй про мою підозру! Продавщиця поводилась так, наче я завітав до неї в гості.

— Чим вас пригостити? — запитала. — Коньяком чи шотландським віскі?

— Дякую, Раїсо Гаврилівно, я на роботі.

— Ох, ця работа… — вільно розсілася у кріслі. — Через неї марнуються найкращі літа. А там, дивись, уже старість, хвороби…

— Може, й так, — погодився. — У мене до вас…

— Куди ви спішите? — удавано обурилась. — Чи вам заборонено розмовляти з молодими жінками на вільні теми? Хоч трохи, — капризно надула губи. — Я геть знудилась. О, зачекайте.

Шулешко загадково глянула на мене й вийшла з німіти. Нехай. Я міг одразу припинити її фривольний тон, але навмисне не помічав його, щоб приспати її пильність. До речі, вона сама забудеться, і тоді мені буде легше довідатись про те, що мене цікавить. Вона з'явилася сяюча, з мискою полуниць.

— Від цього ви не відмовитесь, — переможно сказала й поставила миску на стіл.

— Ягоди добірні, свіжі — тільки з грядки.

— Справді не відмовлюсь, — поклав одну в рот.

— Власні, півгодини як з дачі, — похвалилася господарка.

Я ледве не вдавився. Дача! У неї дача!

— З якої дачі?

Шулешко розгубилася лише на мить, і я те помітив.

— Моєї подруги. Оце зранку поїхали з нею, вибрали огірків, нарвали черешень, — весело відказала.

Я сидів ніби на голках. Ненароком прохопилася Шулешко і тепер кусала собі лікті. Якщо її брат Василь Кисюра — Хрипливий, то ясно як день: він ховався на дачі. Знайти її не проблема. Мені кортіло швидше піти звідси, але щоб не викликати підозри своїм поспіхом, я залишився. Вдав, ніби повірив їй, і більше не цікавився дачею.

— Раїсо Гаврилівно, мені відомо, що до вас сьомого заходив Руслан, — байдуже сказав.

— Це той хлопчина? — скинула на мене голубі очі. — Не заходив. І чого мав заходити? Якщо вам сусіди… Заздрять вони мені, плітки пускають. На вдову всього можна наговорити, — ображено мовила.

— І взагалі в той день нікого не було у вас?

— Подруга з чоловіком, проїздом у Крим.

— О котрій годині?

— Ввечері. Посиділи, послухали музику, — відповіла, і я відчув її внутрішню напруженість. — А вранці провела на поїзд. Тепер знову самотня.