Свідків злочину не було
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Свідків злочину не було». Краткое содержание книги:
— Дивно, а мені відомо, що він прийшов пригнічений. Не помітили?
— Та ні! Це хтось вигадав, — впевнено заперечив. — Ми три години були разом. Я б помітив. Ще на набережній весело помахав мені на прощання. А втім… Ви ж знаєте, як у дітей: тут плаче, а через хвилину сміється.
Що ж, Радутний знає психіку підлітків. Він правий: у Руслана, коли сів у швертбот, настрій міг змінитись. Отож свідчення Микичура втратили своє значення. Лишилося тільки те, що говорив Віталик. І я йому вірив.
— Правильно, Павле Трохимовичу, — погодився з ним. — Про що ви розмовляли з Русланом? Три години — строк чималий.
— Які там розмови… — вибачливо посміхнувся. — Ми ж не однолітки. Навчав, показував, як керувати швертботом. Розповідав про міжнародні змагання, чемпіонів. Загалом, переносив оцю теорію на практику, — і показав мені книжку Яна Проктора «ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения».
— Руслан не розповідав про… батька, матір, як вони живуть?
— Ніколи, — суворо відповів тренер. — Та й у мене нема звички випитувати. Це… непристойно, — відразливо скривився, — мов заглянув до чужої опочивальні.
Мені стало незручно, бо в Радутного склалося враження, ніби я підозрюю його у непорядності.
— Вибачте, Павле Трохимовичу, я не…
— Ну що ви?.. Я вас розумію — робота, — заспокоїв мене.
Я підвівся, подав руку Радутному. Він затримав її.
— Ви куди зараз?
— У центр міста.
— Підемо разом. Чи вам?..
— Охоче. Удвох веселіше.
Дорогою тренер захоплено розповів про вітрильний спорт, яким займався більше тридцяти років. Радутний прочитав мені справжню лекцію про хвилі, тактику змагання, хмари і колір неба. Він чудово знав свою справу. Ми постояли на наплавному мості через річку Степову, помилувались краєвидом. З Радутним часто вітались перехожі, і я зрозумів, що у нього безліч знайомих у місті. Потім сходами піднялися на бульвар. Неподалік від майданчика, де стояли старовинні гармати, дві жовті бочки — «Пиво» і «Квас».
— А бокальчик хлібного не завадив би, га? — подав пропозицію Павло Трохимович.
Квас холодний, аж зуби ломив. Тренер пив і дивився на мене крізь товсте скло кухля, яке спотворювало його гарні карі очі й рівний ніс. Я ніби бачив його у кривому дзеркалі в кімнаті сміху. Опісля ми пройшли мимо драмтеатру, обіч якого між платанами височіли потемнілі бронзові постаті Венери, Аполлона, Афродіти. З двору на тротуар вибіг за м'ячем хлопчина років дванадцяти в одних шортах і сандалях. Я перепинив м'яч, щоб не викотився на дорогу.
— Дядю! Дядю! — гукнув до тренера хлопчик і заступив йому шлях. — А Денис захворів! — радісно сказав, крутячи головою від задоволення. — Захворів!
— Який Денис? — Радутний глянув на мене здивовано, мов закликав у свідки, що він справді не знав ніякого Дениса.
— А той, якому ви дали залізного карбованця.
— І… і що з ним? — розгублено запитав.
— Накупив морозива і сам наївся. Тепер болить горло, сидить вдома, — хлопчик схопив м'яч і побіг у двір..
Радутний взяв мене за лікоть:
— Позавчора я теж ішов сюдою. Підбіг той Денис, показує мені металевого карбованця і питає, чи не я загубив. Я й сказав, щоб взяв собі. А він — морозива… Діти.
Ми розійшлися з Радутним добрими знайомими. Його тактовність і стриманість мені сподобались. Він жодного разу ні прямо, ні побічно не поцікавився ходом розшуку Руслана, не нав'язував своїх міркувань. Розумів, що моя робота не обговорюється зі сторонньою людиною.
Я поволі йшов до свого відділу. Сподівався застати Скорича і викласти йому сьогоднішні новини. А попереду — розмова з Шулешко, і найголовніше, затримання грабіжника. Чомусь був упевнений в удачі. Малися для того переконливі підстави. Коло звузилось. Подряпина на правій щоці викаже його. Якщо Хрипливий втретє опівночі їхав четвертим маршрутом, значить, він жив у когось на дачі.
От лише з розшуком Руслана я тупцював на місці. Досі не було чіткої лінії, за якою провадив би пошук. Коло замикалося на батькові, підозрювати якого чисте безглуздя. Створити іншу версію заважав дзвінок Руслана після тренування. Дзвінок додому…
Що сталося з хлопчиною після дзвінка? Що і де? Адже після нього Руслан міг вдруге зайти до продавщиці, Міг! А свідки? їх нема. Правда, сусідка — молода мати — чула чоловічі голоси. І все ж у мене не було явних причин звинувачувати у чомусь Табурчака, окрім зради дружині.
— Є майор Скорич? — запитав у чергового.
— Приїхав.
Крізь оббиті чорним дерматином двері глухо долинав голос Дмитра Юхимовича. Я постукав і, не почувши відповіді, увійшов до кабінету. Скорич розмовляв по телефону. Він кивнув на стілець, уважно подивився на мене, ніби здогадувався про подію з шофером.