Свідків злочину не було
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Свідків злочину не було». Краткое содержание книги:
Спати Кисюра не міг, бо його розбудила сестра. Та для певності я теж зазирнув у вікно й побачив газову плитку, три стільці, невеликий стіл, на якому стояли пляшки з-під горілки й пива, дві миски, чашка. Наступне вікно — спальня: розстелене ліжко, на спинці стільця темно-сині штани й біла сорочка, на вішалці — сірий одяг. Темно-сині штани… Такі були на ньому, коли ми шукали Хрипливого на проспекті. А зараз він, мабуть, вилежувався на пляжі.
Сказав Дмитрукові:
— Я піду на пляж, а ви постоїте на пагорбі. Коли почну кидати камінчики у воду, подзвоните… — я написав на аркуші з блокнота номери телефонів Скорича і чергового, подав Дмитрику. — Скажете, що грабіжник на пляжі. Як, зумієте?
— Авжеж, неважко… — знизав плечима. — Велосипедом швидко доберусь до телефону.
Аби нікуди не подівся Хрипливий. Що Кисюра і грабіжник одна й та ж особа — я вже не сумнівався. Коло з'єдналося. Ми мовчки йшли вузькою вуличкою до лиману. Після полудня щедре сонце потроху вичахало, але пекло ще добре. Що ж, розшук Хрипливого не дуже й затягнувся — на четвертий день… Тьху-тьху, коли б не наврочити!
Я зупинився, показав Дмитруку на пагорб, що зеленів ліворуч.
— Он там постійте, наче дивитесь на лиман.
Дмитрук зігнувся й поліз на пагорб, а я почав спускатися до лиману. Йшов наче на прогулянці, щоб нічим не привернути до себе уваги Хрипливого, якщо він тут. Не боявся, що він мене впізнає, бо я теж не запам'ятав його під час сутички опівночі на Гарматній.
Ось і пляж. Людей небагато, переважно молодь і діти. На камінні — кілька рибалок і трохи осторонь четверо картярів. Не троє, як до обіду, а четверо, і вже й молодик у темних окулярах з ними.
У мене прискорено забилося серце. Проте я байдуже підходив до картярів. Навіть нахилився, підняв невеличку перламутрову стулку черепашки. Порівнявся з картярами. Коло них лежали дві порожні пляшки з-під вина. Худорлявий сидів до мене спиною. Один, в ластовинні, з татуїровкою на передпліччі (ніж у могилі й напис: «Не забуду мать родную») запанібрата запросив мене:
— Сідай, кореш, побавишся в очко.
Я мовчки поляскав себе по кишенях — мовляв, нема грошей. І тут озирнувся на мене худорлявий. На його правій щоці, від кутика губ аж до вуха, свіжа подряпина. Хрипливий! Василь Кисюра! Мені перехопило дух, хоча підсвідомо готувався до зустрічі з ним.
— Бідно живеш, — хрипло сказав він. — Давай на бичата.
— То подарунок матері, — кивнув на годинник.
— Ну то хиляй звідси, мамин сосунець, — озвався третій, гладкий, з обвислими, наче у жінки, грудьми, виймаючи з-під сідниці пожмакані. куп'юри.
Не впізнав! Не впізнав мене Хрипливий. Я стягнув сорочку, ніби збирався загорати, й крадькома зиркнув на пагорб. Никодим уже стояв на вершечку. Я роззувся, пішов понад водою, і теплі хвилі набігали мені на ноги. Набрав жменю пласких камінчиків. Знехотя почав кидати їх у воду, стежачи краєм ока за Дмитруком. Чого ж він стоїть? Нараз Никодим Карпович метнувся з пагорба, притримуючи рукою капелюх.
Картярі спокійно різалися в очко. Я глянув на годинник — сімнадцять хвилин на шосту. Поки Дмитрук доскочить до телефону, поки Скорич приїде сюди… Всього… півгодини, не більше. Головне, щоб Кисюра не пішов звідси. Я, звичайно, слідкуватиму за ним, але затримати його буде важче. Проте він повинен одягнутися, а для цього йому треба заскочити на дачу. І там я візьму його.
Я кидав камінчики у воду, поволі бредучи смужкою вогкого піску. Тривожно кигичили чайки. А може, у Хрипливого був спільник? Чому «був»? Картярі — його друзі, одна зграя. Н-да, тоді взяти їх буде нелегко. Не попередив я Дмитрука, що їх тут четверо. Не попередив…
Зиркнув на годинник — вже п'ятнадцять хвилин, як сторож побіг дзвонити. Отож, наші вже в дорозі. Я помалу взув туфлі. Пішов назад. Сів на камінь, слідкуючи за компанією і за дорогою, звідки з'явиться Скорич.
Збігло ще п'ять хвилин.
Цікаво, який вигляд буде у Кисюри, коли ми візьмемо його? Адже вважав себе невловимим.
Я одягнув сорочку. Поглядав на дорогу між пагорбами. Згадав, що не знав оперативників, окрім Скорича. Коли не він ітиме першим, я можу забаритися, і тоді грабіжник помітить щось підозріле. Я аж звівся. Думав: підходити до Кисюри чи чекати наших? Але що робитимуть троє картярів? Четверо проти одного… Кисюра хитрий: вдасть, ніби я програвся й від злості затіваю бійку. І все ж помаленьку пішов до них.
А хвилини спливали…
Крок, іще крок…
Здалося чи справді?.. Прислухався. В різноголосся пляжу і шум моторних човнів вплівся гул автомобільного двигуна. Він гучнішав, наближався і раптом замовк. Ось з-за пагорба висунувся крислатий капелюх, потім обличчя, плечі… Дмитрук! Приїхали! Он майор, а за ним водій «газика» Микола Бунчук і ще один товариш. Скорич помітив мене, але не прискорив ходи: йшов, немов людина після праці, що вибралась до лиману на відпочинок. А Кисюра спокійно, звично здавав карту. Ось його спина з чорною родимкою на лівій лопатці. Шкода, тренер з боксу Нагорняк не пам'ятав такої виразної прикмети. Я б ще першого разу впізнав би по ній Кисюру. Моя тінь впала на нього.