Свідків злочину не було
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Свідків злочину не було». Краткое содержание книги:
— Н-да, коли все. трапилося так, як він розповів, то велику дурницю зробив цей чоловік, — замислено мовив майор. — І прямо як навмисне переплелися ці дві справи.
— Завдяки Шулешко, — додав я. — Коли б вона не викликала свого брата на сьоме липня… Дмитре Юхимовичу, скажіть, коли ви запідозрили Радутного?
— Після розмови із Кнехтом і коли ви повідомили про крадіжку якоря.
Якір мене теж наводив на думку, що саме тренер причетний до зникнення Руслана. До того ж Радутний у своїх свідченнях ні разу не вимовився, що вони відпочивали поблизу очерету. А Кнехт сказав. Це насторожило. І останнє: випадкова зустріч Радутного з товаришем Дениса, якому він дозволив узяти собі металевого карбованця. Я тоді помітив розгубленість тренера, а пізніше, сидячи під туєю, коли проаналізував усе те, у мене майнув здогад, хто міг дзвонити матері Руслана і де знаходився труп школяра.
Аж під вечір звільнився від роботи, коли призахідне сонце вже хилилося, до обрію, Екзамен, як висловився Скорич, я склав на відмінно… з мінусом. Мінус — це мій недогляд на Гарматній, коли я проґавив Кисюру.
Пройшов мимо статуй Венери, Аполлона й Афродіти. Так, сюдою вчора ми йшли з Радутним, і він захоплено розповідав про парусний спорт. Вчора… З того двору вибіг за м'ячем хлопчик у шортах. Я заглянув у двір: круг столу юрмилися чоловіки, звідти долинали хряскіт і вигуки, — забивали «козла». На волейбольному майданчику теж не тихіше — галасували діти. Вони грали у «пекаря» — ставили на цеглину консервну бляшанку й палицею збивали її. Серед них помітив верткого, стриженого наголо хлопчика із строкатою хустиною на шиї, одягнутого в чорні труси й жовту майку. Захоплені грою, діти не помітили, коли підійшов.
— Денисе! — гукнув, не зовсім упевнений, що то він.
Хлопчик різко повернув голову.
— Ходи сюди.
Спираючись на палицю, він підбіг, розпашілий, збуджений, нетерпляче косував очима на своїх товаришів. Коліна збиті, руки у подряпинах, ніс облущений.
— І скільки разів ти поцілив? — запитав його.
— Одинадцять, — не без гордості відповів.
— Ого! Молодець! — похвалив. — А горло ще болить?
— Трохи дере, коли ковтаю. — І він ковтнув слину.
— За що той дядя дав тобі карбованця?
— А, він попросив, і я сказав у трубку «я вже йду». А там гавкала собачка і якась тьотя питала, чи я не… Руслан, — охоче відповів і засміявся. — Є така казка «Руслан і Людмила».
Він пам'ятав казку. Вона закінчувалася щасливо.