Свідків злочину не було
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Свідків злочину не було». Краткое содержание книги:
— Ти що, скляний? — не оглядаючись, хрипло запитав.
Майор, Микола і той, третій, майже поруч. Грабіжник тасував карти.
— Вставай, Кисюро, скінчилася твоя гра, — сказав йому.
Він перестав тасувати карти, ніби усвідомлював почуте.
Я помітив, як напружились м'язи на його руках. Картярі з цікавістю витріщились на мене. Кисюра поволі, крадькома потягся до порожньої пляшки. Я миттю наступив йому на кисть.
— Ну-ну, без фокусів! — застеріг його.
Поруч уже стояли наші. Ми з Миколою взяли грабіжника попід руки.
— Вставай!
— А, гади! — скинувся Кисюра, та ми міцно тримали його, і він присмирів.
Скорич зняв з нього темні окуляри. Картярі посхоплювались, обурено загукали:
— Ви чого?.. Чого?
— Зараз заробите…
— Спокійно, — підняв руку майор. — Карний розшук. Громадянин Кисюра! Ви заарештовані! — суворо мовив і до картярів: — Ви його знаєте? Ваш товариш?
Вони розгублено озиралися.
— Ми тільки на пляжі…
— Грали в карти, і все… — знічено белькотали.
— Уу, піжони… — Кисюра брутально вилаявся.
— Припиніть! — наказав йому Скорич. — Ходімо. А ви, товаришу Гульченко, займіться цими картярами.
— Куди ви мене ведете? — запручався Кисюра.
— Тихо, тихо, — заломив йому руку за спину Микола. — Одягнемо тебе, голубчика.
— Я приплив з того берега, — хрипів грабіжник. — Мої лахи аж там…
— Ти справді не з нашого берега, — зауважив майор.
— На дачі вони, Кисюро, на дачі у сестри, — сказав я. — Не ламайте комедії.
Він заскреготав зубами від злості й безсилля. Ми пішли. Пляжники не звернули на нас уваги. На пагорбі стовбичив Дмитрук. Я помахав йому рукою. Він зняв свого незугарного капелюха й провів долонею по рудому волоссі.
В «газику» Кисюра згорблено сидів між мною і майором. Никодим Карпович — біля Миколи. Оглядався на грабіжника.
— Таке миршаве… — прошепотів.
Через кілька хвилин «газик» став біля хвіртки дачі Шулешко.
— Никодиме Карповичу, приведіть когось понятими, — попросив його Скорич.
Сторож пішов угору вуличкою. Ми зупинилися перед дверима дачі. Кисюра єхидно посміхався.
— Відмикайте, — звернувся до нього майор, — бо доведеться ламати двері.
— Там, — похмуро кивнув на цеглину, — ключ.
Ми ввійшли до кімнати.
— Сідайте, — я показав Кисюрі на ліжко.
Чекали понятих. Я розглядав грабіжника, його хирляву засмаглу постать, проте мускулясту, з добре розвинутими м'язами рук. На його вилицюватому обличчі — ні хвилювання, ні каяття, лише байдужість. Не міг повірити, що це він одним ударом послав мене у нокдаун і поранив Луцика. Чому став злочинцем? Напевне ріс, як усі діти, і мав жалість, яка й досі десь дрімала у ньому. Почав з хуліганства, а закінчив розбоєм. Тепер і строк дадуть йому значно більший.
Зайшов Дмитрук, а за ним всунулась до кімнати опасиста жінка в бляклому халаті. Відразу зробилося тісно й душно. Скорич відчинив кватирку.
— Василю, ти чого голий? — запитала жінка.
— Голий серед вовків, — люто блиснув очима.
— Він заарештований, товаришко… — попередив її Микола і до Кисюри: — А ти прикуси язик!
— Це Загоруйко Варвара Борисівна, — підказав Дмитрук.
— Заарештований? Брат Раїси?! — сплеснула в долоні. — За що, Василю? Господи!
— Накоїв лиха, — сказав я. — Ви не відмовитесь бути понятою?
— Якщо треба… — вражено дивилася на Кисюру.
У кишенях його штанів ми знайшли 637 карбованців, у шухляді тумбочки ще 300, два паспорти: один на ім'я Кисюри, другий — Махарадзе Левана Вардановича, жителя Тбілісі, нову трудову книжку із записом про прийняття і звільнення з роботи за прогули.
— А де ніж, Кисюро? — запитав я.
— Який ніж, начальнику? — вдав щире здивування грабіжник.
— Яким ви поранили водія автобуса.
— Хе, я ніколи нікого не замочував.
— І не грабували?
— А де свідки? Де?
— Є потерпілі. Вони вас упізнають, — я ступив до ліжка й підняв подушку: під нею лежала довга фінка з руків'ям із кольорового плексигласу.