Свідків злочину не було
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Свідків злочину не було». Краткое содержание книги:
— Уже встигли підсмажитись? — заздрісно поцікавився, коли закінчував розмову.
— Сьогодні. Поєднав приємне з корисним; вистежував Хрипливого.
— З шофером?
— Вчора, близько опівночі, Хрипливий поранив його.
— Ах, чорт! — спересердя ляснув долонею по столі майор. — Хоч неважке поранення?
— Ні, лише втратив багато крові.
Я докладно розповів про Луцика. Майор, як завжди, слухав, а мені здавалося, що він дрімав.
— Значить, так, Арсене Федоровичу: через кілька годин ви підете на пляж. Якщо там з'явиться Хрипливий, дзвоните до мене і ми відразу їдемо на дачі. Без нас нічого не робіть. Досить Луцика, — суворо застеріг майор.
— Слухаюсь, Дмитре Юхимовичу. Зранку я розмовляв а Табурчаком. Не признається, що втік з відрядження. Вважаю, що інженер жив у Шулешко і, мабуть, у неї бачився з сином. Може, навіть після тренування. От лише свідків… — Я безпомічно розвів руками.
— Н-да, свідків нема… — Скорич покахикав і продовжив: — Одні потерпілі. А з Русланом — наче у затяжному стрибку.
— А все через той дзвінок додому, — сумно зазначив я. — Після перерви зайду до Шулешко, а потім на пляж.
— Добре. Чекатиму вашого дзвінка.
Я забіг у кафе «Чайка» щось перехопити. Оглянув залу, але ніде не побачив продавщиці. А часом не заходив до неї Табурчак? Погано, якщо випередив мене і розповів про мою підозру. Тепер вони могли змовитися і все одностайно заперечувати. У мене від тої думки погіршав настрій. Швиденько, без апетиту, перекусив. Потім заскочив до універмагу і на другому поверсі знайшов секцію трикотажу. Три молоді продавщиці в синіх халатах статечно походжали поміж довгими рядами з розвішаним крамом. Я звернувся до однієї — цибатої, мов журавель.
— А де Раїса Гаврилівна?
— О боже! Скільки питати цю Райку?! — презирливо-заздрісно випалила. — Наче земля на ній клином зійшлася. Нема її. Нема!
— А хто її питав?
— Що, ревнуєте? — єхидно примружила товсті, масні, фарбовані вії, що ледве не склеювались. — Ревнуєте? Та питав один балухатий здоровань, потім…
— Ти, Стасю, не патякай, прикуси свого язика, — перебила їх друга продавщиця і повернулася до мене: — У Раїси сьогодні відгул.
Ось воно невезіння: якщо Табурчак не застав Шулешко в універмазі, то йому ніщо не перешкодило зустрітися з коханкою на квартирі. Важка розмова буде з нею.
Йшов вулицею Свердлова. Не дуже вірилося, що Шулешко вдома. У таку погоду всидіти в чотирьох стінах молодій жінці, не обтяженій сімейними турботами, власниці машини, важко. Я ще раз обміркував факти, які в мене були. Всі вони стосувалися Табурчака і його коханки. Лише один стояв окремо: Руслановий дзвінок додому. І я вперше подумав… Ні, це вже манія недовір'я, справжнісіньке безглуздя — сумніватись у щирості матері, тим паче вважати її причетною до зникнення сина. Чи не напік я голови на сонці? Вкрадалися лихі здогадки, бо тільки тон дзвінок я сприймав беззастережно і не збирався його перевіряти. Тільки дзвінок. Втім, як дізнатися, підтвердити, чи справді він дзвонив? Ніяк. Мусив погодитись: Табурчаки, якщо навіть у чомусь винні, мали залізне алібі. Проте я не чув, щоб у наш час батьки вкорочували віку своїм дітям.
Віддалік побачив будинок, де жила Шулешко. Завважив: фіранка на вікні великої кімнати зсунута. Очевидно, господиня недавно поралася на балконі. Он і білизна на мотузці. Вже намірився перейти на лівий бік вулиці, як з-за грубого стовбура акації виткнулась голова базарувальниці. Жінка мене помітила й звелася з ослінчика. І чим менше залишилося кроків до неї, тим виразніше відбивалася на її обличчі тривога. — Напевне, Віталик сказав, що я з міліції, ось і побоювалася, щоб не оштрафував за торгівлю у недозволеному місці.
— Зе… зернят не хочете? — затинаючись запитала. — Смачні, сьогодні смажені.
В її голосі бриніли сльози, і очі волого блищали. Хм, чого б то? Невже так злякалася мене?
— Дякую. Іншим разом, — відповів. — Чого це ви опинилися на Свердлова? На Декабристів більше покупців.
— Мені багато не треба. Мені аби… А ви знову… — базарувальниця зиркнула на вікно Шулешко.
— Що — знову? — насторожився я.
— Не хочете зернят, — схитрувала.
Зрозумів, що вона здогадалася, до кого я йшов. Отож і того разу бачили мої відвідини, коли проводжав мене Віталик. Подумав: недарма вона тут, переслідувала якусь мету. Але яку саме і навіщо? Сьогодні базарувальниця ніби чимось схвильована: ледве стримувала сльози й розпач, і через те не стежила за своєю вимовою — шепелявила ще дужче. І мала вигляд зовсім неохайний — блякла сукня зім'ята, біля вуха на шиї чорні відбитки трьох пальців, мабуть почухала, як засвербіло.