Свідків злочину не було
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Свідків злочину не було». Краткое содержание книги:
Добре викручувалася Шулешко. Відрубала мої наступні запитання: мовляв, приїхали й поїхали, шукай вітра в полі. І не місцеві вони.
— У вас сестра чи брат є?
— Рідні далеко, — невизначено сказала. — А ви й досі не знайшли того хлопчика?
— Шукаємо. А коли вам завтра на роботу?
— На дві години дня.
Вона поводилася так, наче ми з нею давні знайомі. Врівноважена, невимушена бесіда. Міцні нерви у неї і вміє тримати себе в руках. Проте вона чогось боялася, бо не відмовилася б од власної дачі. А чому не признається, що у неї був Руслан?
Вже у під'їзді зрозумів, чому не побачив Хрипливого на пляжі: приїхала сестра, і він був з нею. Може, навіть допомагав їй збирати полуниці. Ну й ситуація! Чому ж Шулешко «відмовилась» від дачі? Невже знала, чим займався брат, і не хотіла, щоб міліція натрапила на його слід?
Ішов до зупинки тролейбуса, щоб потім пересісти на автобус четвертого маршруту. На тому боці вулиці стояла базарувальниця, та вона вже не цікавила мене.
— Товаришу!.. — гукнув хтось. — З міліції!
Мене. Оглянувся — базарувальниця, захекана, розпатлана. Спинився. Що їй треба? Відзначив, що знала, хто я і звідки. Це Віталик розповів їй.
— Насилу… наздогнала… — віддихувалась. — Летите… мов на пожежу. Я хочу з вами побалакати, — засапано говорила. — Он лавка… ноги трусяться…
У мене часу обмаль, а вона із своїми розмовами. Сіли на лавку під парканом. Добре, що видно будинок, де жила Шулешко. Якщо буде виходити — бачитиму її. Жінка дивилася на мене з біллю й відчаєм. Її пошерхлі губи посіпувались, і вона прикрила їх брудною долонею.
— Ви не знаєте, хто я… — чи запитала, чи сумно ствердила базарувальниця.
— Слухаю вас, — мені хотілося швидше здихатися її. — Слухаю уважно.
— Я… я мати Вадима, — прошепотіла.
— Якого Вадима? — не второпав спочатку, і нараз дійшло, наче вдарило електрострумом. — Табурчака? Ви?!
Я вражено дивився на жінку, не приховуючи здивування. Мати Табурчака! Бабуся Руслана! Ну й ну! А Вадим Іванович і його дружина мовчали. Чому? Навіть не звернули на неї уваги, коли приїхали з опізнання. Дивно. Чи не в неї ховався Руслан? Оце поталанило: в один день закінчу обидві справи!
— Мій син мене не впізнає, — жінка прийняла долоню від губів і зчепила пальці у пелені, ніби їх зсудомило. — Я давно вже знайшла його. Я теж Табурчак, Ярина Григорівна. І продавала насіння ще на Водопої — вони наймали там квартиру. Це щоб онука бачити. Він ріс у мене на очах. Я крадькома проводжала його в садок, тепер до школи і на тренування…
— Зачекайте, зачекайте, Ярино Григорівно! — Я ще не оговтався від здивування. — То ви не признаєтесь до сина?
— Він відмовився од мене в дитинстві, — приречено сказала і раптом гаряче заперечила: — Ні, я сама винна! Сама! Чого гріха таїти? Залишила його, щоб самій легше жилося. Працювала в ресторані офіціанткою, щодня музика, веселощі, чоловіки… От і здуріла. А коли спохопилася, було вже пізно. Він і війну без мене… Тепер я зовсім самотня, на пенсії, купила кімнатку і вікую… Одна розрада, що бачила Руслана, а зараз…
Я сидів приголомшений її відвертістю. Відчував, що не суддя їй і не порадник. Не хотілося співчувати, але й докоряти не мав морального права. Ця жінка сама себе покарала, і мій осуд у порівнянні з її стражданням нічого не вартий.
— І після того ви не пробували заговорити до сина?
— Боюся, щоб не виїхав з міста. Тоді не встигну їх знайти. А мені нічого не треба, тільки бачити Руслана, хоч здаля… — із схлипуванням сказала. — Де він? Де?
— Поки що не знаємо. Може, ви нам допоможете?
— Чим? Стара вже я, немічна… Ось сьомого пішла за ним і Віталиком, проводжала його на ті човни і зненацька угледіла на балконі Вадима. Курив… Я аж остовпіла. Чого це він там, подумала? Бо ж чула, казав Руслан, що батько у відрядженні. А він — у місті, на чужому балконі… Руслан теж його помітив і… вкляк. Вадим їх побачив — присів і шмигнув до кімнати. — Базарувальниця замовкла, потерла долонею під серцем.
— А далі, далі, Ярино Григорівно!
— Що далі? — похитала головою. — Руслан забіг у той будинок. Я прихилилася до акації ні жива ні мертва… Бачу — вийшов, якийсь розгублений, безпорадний, без картузика і зирить на балкон. А там — нікого… Потім з'явилася на балконі білява розпатлана пава, — жінка презирливо скривила губи. — Руслан дитя… А я здогадалася, що то полюбовниця Вадима. Після того сіла під акацією й дотемна слідкувала. Вадим уже не виходив, а під вечір курив на балконі якийсь вилицюватий хлопець.