Свідків злочину не було
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #2
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Свідків злочину не було». Краткое содержание книги:
Треба спокійно обмізкувати відомості. Якщо Кисюра — Хрипливий, він завжди знайде притулок у сестри. І, може, то він вийшов з її квартири близько опівночі. Ще міг доїхати до суднобудівного заводу й пограбувати Зеленяка. Далі: хто сказав Русланові про Шулешко і дав її адресу? Хто повідомив, що батько не у відрядженні? Той, хто дзвонив і мовчав?
Я взяв фотокартку Кисюри, щоб показати її Луцику. У перекидному календарі знайшов номер телефону його дружини, присунув до себе апарат, аж він зненацька задзвонив. Може, наш начальник Ольховий, якому знову поскаржився Табурчак? Знехотя взяв трубку.
— Загайгора слухає.
— Це з хірургічного відділення обласної лікарні, — озвалася жінка. — До нас поступив Луцик. Він…
— Хто-хто? — я похолов.
— Луцик його прізвище. Він просив прийти до нього.
— А що з ним? — машинально поклав фотокартку до кишені.
— Поранення, втратив багато крові.
— Я зараз… — У мене пересохло в роті.
Сталося те, від чого ми його застерігали. Де ж він намагався затримати Хрипливого? Я схопився, мерщій прибрав зі столу, замкнув сейф, потім кабінет. У Скорича двері були зачинені. Збіг у фойє.
— Де Скорич? — запитав у чергового.
— Кудись поїхав.
Я заспішив до зупинки тролейбуса. А Луцик відчайдушний хлопець. Це ж від сьогодні він повинен працювати на іншому маршруті. Треба було ще вчора зняти його з четвертого. Але хто ж знав, що саме до нього в автобус сяде грабіжник? Втім, я почував себе винним, і мене гризла совість…
У лікарні попросив покликати завідуючу. Вона прийшла, немолода жінка з сумними карими очима.
— А, це ви, — всміхнулася. — Ваш Зеленяк готується до виписки.
— А що з Луциком?
— Ножове поранення передпліччя, неглибоке, але втратив багато крові. — Відчинила двері до третьої палати. — Он він, герой.
Біля вікна лежав Луцик. Над ним — штатив з пляшечкою, від якої тягнулася трубка до його руки. Кров поволі капала, збігала у вену. Шофер блідий мов крейда. Зеленяк сидів на ліжку, напружено стежив за переливанням. Він повернув до мене обличчя, яке враз стало доброзичливим і привітним. Я кивнув йому, взяв стілець. Луцик, мружачи очі, дивився на мене. Мабуть, не впізнав.
— Що ж ви наробили, Борисе? — спитав у водія. — Ми ж домовилися з вами не втручатись.
— Товаришу капітан… — тихо проказав, кволо ворушачи сполотнілими губами. — Погано бачу… якісь чорні комашки перед очима…
— Минеться, друже, — його права рука була забинтована. — Говорити можете?
— А чого ж?.. — Тільки хочеться спати, і ті комахи… Він хитрий, гад, і спритний… Мене ножем… — Посовав рукою.
Помаленьку, з перепочинками, Луцик розповів, що з ним сталося. Я уявив собі: північ, останній, рейс, у автобус сів Хрипливий. Шофер помітив його за три зупинки до кінцевої, коли Хрипливий встав із заднього сидіння й пересів наперед, витягнув з кишені гроші, почав лічити. Луцик стежив за ним у люстерко й гарячково думав, що робити. Затримати в автобусі — небезпечно для пасажирів — кількох жінок. Повідомити міліцію… Згадав: біля передостанньої зупинки стояла телефонна будка.
Жінки зійшли на наступній, і водій з грабіжником залишилися вдвох. Хрипливий куняв. Луцик остерігався, щоб той нічого не запідозрив. Загальмував, постояв кілька хвилин, як і треба на зупинці, а потім завів мотор і заглушив, знову завів. Вдавав, ніби якогось біса зіпсувався двигун. Грабіжник куняв, а коли шофер виліз із кабіни, гукнув:
— Гей, що трапилось?
Луцик відповів заклопотано:
— Мотор забарахлив. Подзвоню дружині, бо, може, затримаюсь.
Він не відчинив дверей автобуса, щоб не вийшов Хрипливий, спокійно увійшов до будки, зняв трубку, набрав 02. Почув голос чергового, сказав:
«Міліція? Слухайте…» — і оглянувся назад.
Позаду стояв грабіжник, кривлячи тонкі губи в недобрій посмішці.
— То де твоя жінка працює? — єхидно запитав.
— На… на… — Луцик розгубився й не знав, що відповісти. На комутаторі «швидкої медичної допомоги», — спало на думку.
— «Швидкої допомоги?» — і кивнув на трубку, в якій виразно промовляв чоловічий голос: «Черговий міліції слухає. Черговий міліції…» — Що ти хотів сказати лягавим? — погрозливо запитав. Хрипливий затулив собою вихід з будки. Луцик опинився у пастці. Навколо — ні душі. У будинках за парканами не світилися вікна, навіть не гавкали собаки. Шофер одразу ж оцінив ситуацію і свою невигідну позицію, з якої вибратись міг лише з «боєм». І він першим вдарив грабіжника.
На жаль, Хрипливий був боксер. Він підсвідомо відхилився. Луцик лише чиркнув його по скроні, але злочинець заточився, чим скористався шофер, вискочив з будки і заломив йому руку за спину. Та Хрипливий різко крутнувся й штрикнув його ножем у передпліччя, потім ударив у щелепу й сонячне сплетіння. Подвійний нокаут…