Трикутний капелюх

Жінка мірошника тим часом підвелася і на знак примирення так ущипнула дядька Лукаса, що у того іскри посипалися з очей. А вона дивилася на нього лагідними, негнівними очима, пестила поглядом.

Корехідор остовпів, спостерігаючи цю німу сцену; він ніяк не міг зрозуміти такого, нічим не вмотивованого, примирення.

Отож він знову звернувся до жінки і кисло промовив:

— Сеньйоро! Усі вже порозумілися, окрім нас! Розвійте мої сумніви… Наказую вам як чоловік, як корехідор!

І знову вдарив жезлом об підлогу.

— То ви вже йдете? — вигукнула донья Мерседес, підходячи до сеньї Фраскіти і не звертаючи ніякої уваги на дона Еухеніо. — Ну, то йдіть і не турбуйтесь, ця історія не матиме ніяких наслідків. — Розо! Посвіти цим сеньйорам, вони вже йдуть… Ідіть з богом, дядьку Лукас…

— О, ні!.. — втрутився де Суньїга. — Дядько Лукас не піде! Він залишиться під арештом, доки я не дізнаюсь усієї правди! Гей, альгвасили! Іменем короля!..

Жоден з службовців навіть не ворухнувся. Усі дивилися на жінку корехідора.

— Чоловіче! Дай дорогу! — промовила вона, наступаючи на корехідора і водночас прощаючись з усіма, — тобто схилила голову у вишуканому поклоні, кінчиками пальців трошечки підняла спідницю, схилилася в чарівному реверансі, який був тоді в моді і називався «помпа».

— Але ж я… Але ти… Але ми… Але ж вони… — мимрив стариган, учепившись за спідницю жінки і порушуючи так гарно виконаний ритуал гречності.

Марна праця! Ніхто не звертав уваги на його вельможність!

Коли всі вийшли і в залі лишилося тільки вельможне подружжя, дружина корехідора зволила, нарешті, заговорити до свого чоловіка, але таким тоном, яким, напевне, говорила цариця всія Русі, коли вергла громи на опального міністра, засилаючи його на постійне вигнання до Сибіру.

— Хай ти проживеш хоч тисячу років, ніколи не дізнаєшся, що трапилось у мене в спальні цієї ночі… Якби ти був там сам, як і годиться, то не мав би потреби розпитувати когось про це. Що ж до мене, то ні зараз, ні потім ніхто не змусить мене задовольнити твою цікавість; я тебе так зневажаю, що, коли б ти не був батьком моїх дітей, зараз скинула б тебе з балкона, як оце викидаю тебе назавжди з моєї спальні. А по цій мові — на добраніч, кабальєро.

Промовивши ці слова (а дон Еухеніо вислухав їх не кліпнувши, бо наодинці з жінкою губив усяку відвагу), сеньйора пройшла до кабінету, а з кабінету — до спальні, замикаючи за собою двері. І старий соромітник залишився стояти посеред залу; втративши останній сором, він шамкотів беззубим ротом:

— Ну, сеньйоре, не сподівався я відбутися так легко!.. Гардунья знайде мені заміну!