Трикутний капелюх

Так тривало б, мабуть, без кінця, якби дружина корехідора, згадавши про свою гідність, не сказала зрештою донові Еухеніо:

— Не будемо зараз про це говорити! То наша особиста справа, обговоримо її згодом. Зараз найважливіше повернути спокій серцю дядька Лукаса, що зробити дуже легко, як на мій погляд. Тут я бачу сеньйора Хуана Лопеса і Тоньюело; їм не терпиться виправдати сенью Фраскіту.

— Я не потребую, щоб мене виправдовували люди! — заявила сенья Фраскіта. — Маю двох свідків, які заслуговують більшої довіри, бо про них ніхто не скаже, що я спокусила їх чи підкупила…

— А де ж ці свідки? — запитав мірошник.

— Внизу, біля дверей…

— То скажи їм, хай зайдуть — з дозволу сеньйори.

— Їм, бідолашним, не піднятися сходами…

— Це хто, жінки?.. Бач, які непідкупні свідки!

— Якраз і не жінки. Хоч вони жіночої статі.

— Ще гірше! Мабуть, дівчиська! Скажи, будь ласка, як їх звуть?

— Одну — Піньйона, другу — Лівіана.

— То це ж наші ослиці! Фраскіто, ти глузуєш!

— Ні, кажу цілком серйозно. Наші ослиці можуть підтвердити, що мене не було на млині, коли ти бачив там сеньйора корехідора.

— Заради бога, поясни до ладу!

— Тож слухай, Лукасе!.. І вмирай від сорому, що сумнівався в моїй чистоті. В той час, як ти повертався з села додому, я їхала з дому до села, і шляхи наші перетнулися. Але ти їхав не дорогою, а полем, і зупинився там, щоб викресать вогонь…

— Справді, я зупинявся!.. Далі!

— І ослиця твоя заревла…

— Так, саме так!.. О, який я щасливий!.. Кажи, кажи, кожне твоє слово повертає мені рік життя!..

— А на той рев у відповідь ти почув теж ослячий рев, тільки з боку дороги…

— О! так… так… Благословенна будь! Я, здається, і зараз його чую!..

— То були Лівіана і Піньона. Вони впізнали одна одну і привіталися, як добрі подруги, а от ми з тобою не привіталися і не впізнали одне одного…

— Досить!.. Не кажи більше нічого!..

— Ми не тільки не впізнали одне одного, — вела своє сенья Фраскіта, — ми перелякалися й кинулись у різні боки. Тепер ти бачиш, що мене на млині не було! Якщо ти хочеш дізнатися, чому корехідор опинився в нашому ліжку, то помацай одяг, у який ти вбрався, — він, певно, ще й зараз вогкий, так ось, той одяг пояснить тобі все краще, ніж я. Його милість звалився в лотоки, а Гардунья роздяг його та й поклав у ліжко! Якщо ж хочеш дізнатися, чому я відчинила двері… просто подумала, що це ти тонеш і кличеш мене на допомогу. І, нарешті, про призначення… Ні, зараз нічого більше, не скажу. Коли ми залишимося вдвох, я розповім тобі всі подробиці… бо не годиться мені говорити про це при сеньйорі.

— Все, що сказала сенья Фраскіта, — щира правда! — поспішив заявити сеньйор Хуан Лопес, щоб догодити доньї Мерседес, бо побачив, що в корехім’єнто верховодить вона.

— Усе правда! Все! — підтвердив і собі Тоньюело, підспівуючи своєму хазяїнові.

— Поки що… все, — підсумував корехідор, страшенно задоволений, що пояснення наваррки не зайшли надто далеко…