Трикутний капелюх

II

Поки точилася ця розмова під дверима аптеки, Гарсія де Паредес та його гості бенкетували так гучно, що ви й уявити собі не можете.

Двадцятеро їх було, справді, двадцятеро французів за столом у аптекаря, всі офіцери.

Гарсія де Паредес мав сорок п’ять років; він був високий і сухий, жовтіший за мумію, — казали, що шкіра в нього вже давно відмерла. Чоло в нього сягало аж до потилиці завдяки чистій, блискучій лисині, — в цьому блиску було щось наче фосфоричне. Очі, чорні, згаслі, запали глибоко й були схожі на озера, оточені горами: коли в них зазирнути — паморочиться голова, бо лише смерть проглядає з темних вод. Ніщо не відбивається в них: часом глухий рев прокотиться в глибинах, а дзеркало озера не рухнеться; все поглинають чорні води, що б туди не впало, і нічого не повертають. Ніхто не зміряв їхньої глибини, жодна річка не живить їх, і тільки уява сягає їхнього дна…

Вечеря була щедра, вино добре, розмова весела і жвава.

Французи реготали, лаялися, співали, курили, їли і пили — все разом.

Хтось оповідав про любовні походеньки Наполеона; інший — про ніч Другого травня[42] в Мадріді, той — про битву при Пірамідах, а ще інший — про страту Людовіка XVI.

Гарсія де Паредес пив, реготав і молов теревені, як і всі, а може, ще й більше за всіх, і так чудово говорив про величні діла імператора, що офіцери Наполеона кинулись обіймати його, палко вітати й вихваляти.

— Сеньйори! — говорив аптекар. — Війна, яку ми, іспанці, ведемо, так само безглузда, як і невмотивована. Ви, діти Революції, прийшли, щоб витягти Іспанію з застою, занепаду, оточити її піклуванням, розвіяти релігійний морок, поліпшити її застарілі звичаї, просвітити нас відносно надзвичайно корисних і безсумнівних істин, а саме — «що бога нема, нема життя потойбічного, що покута, помірність, цнотливість та інші християнські чесноти — це донкіхотство, яке не личить цивілізованому народові, що Наполеон — це справжній Месія, спаситель народів, друг роду людського…» Сеньйори! Хай живе імператор, хай живе так довго, як я йому зичу!

— Браво, ура! — захлиналися герої ночі Другого травня.

Аптекар схилив чоло в невимовній тузі.

Раптом випростався, спокійний, витриманий, як і перше.

Перехилив склянку вина й повів мову далі:

— Був такий собі Гарсія де Паредес, мій предок — варвар, справжній Самсон, Геркулес чи Мілон Кротонський [43], — за один день він убив двісті французів. Гадаю, це було в Італії. Бачите, він не був такий офранцужений, як я! Набив собі руку ще в боях з маврами Гранадського королівства; мого предка посвятив у рицарі сам Католицький король[44]. Не раз Гарсія де Паредес ніс охорону Кіріналя[45], коли папою був наш родич Олександр Борджіа[46]. Ха, ха! Не дивіться на мене, як на чванька! Так отой Дієго Гарсія де Паредес, нащадок якого став аптекарем, захопив Козенцу[47] і Манфредонію[48], взяв штурмом Серіньолу[49] й відзначився в битві при Павії[50]. Там ми захопили в полон короля Франції, і шпага його зберігалася в Мадріді майже три століття, аж поки її не вкрав три місяці тому отой син корчмаря, що очолив ваше військо, — Мюрат[51] його звуть!