Цинкові хлопчики

— Як уві сні... Ніби я десь це бачив... У якомусь фільмі... Таке тепер відчуття, що я нікого не вбивав...

Сам поїхав. Попросився... Запитайте в мене: заради ідеї чи щоб пізнати, хто я? Звичайно, друге. Хотів випробувати себе, на що я здатен. У мене велике «я». Навчався в інституті, там себе не проявиш, не пізнаєш, хто ти. Хотів стати героєм, шукав випадку стати героєм. Пішов з другого курсу. Кажуть... Я чув... Мовляв, хлопчача війна... Воювали хлопчаки, нещодавні десятикласники. На війні так завжди. І у Велику Вітчизняну було так. Для нас це як гра. Дуже важливим було твоє самолюбство, твоя гордість. Зможу чи не зможу. Він зміг. А я? Цим були зайняті, а не політикою. Я з дитинства готував себе до якихось випробувань. Джек Лондон — мій улюблений письменник. Справжній чоловік має бути сильним. Сильними стають на війні. Моя дівчина відмовляла: «Уяви, якби щось подібне сказав Бунін чи Мандельштам?» Із друзів ніхто мене не зрозумів. Хто одружився, хто східною філософією захопився, хто йогою. Лише я — на війну.

Угорі вицвілі на сонці гори... Внизу дівчинка прикрикує на кіз, жінка вішає білизну... Як у нас на Кавказі... Навіть розчарувався... Уночі — вистріл у наше вогнище: підняв чайник, під чайником куля лежить. Війна!! Під час переходів — спрага, болісна, принизлива. Рот сушить, не можна зібрати слину, щоб проковтнути. Здається, у тебе повний рот піску. Лизали росу, лизали власний піт... Мені жити потрібно. Я жити хочу! Спіймав черепаху. Гострим камінчиком проштрикнув горло. Пив кров черепахи. Інші не могли. Ніхто не міг. Пили свою сечу.

Зрозумів, що здатен убити. У руках зброя... У першому бою бачив, як охоплює шок. Утрачають свідомість. Деякі блюють навіть від згадки про те, як вони вбивали. Після бою висить на дереві вухо... По людському обличчю тече людське око... Я витримував! Був серед нас мисливець, вихвалявся, що до армії убивав зайців, валив диких кабанів. Так ось, він завжди блював. Тварину вбити — одне, людину — зовсім інше. У бою стаєш дерев’яний. Холодний розум. Розрахунок. Мій автомат — моє життя. Автомат приростає до тіла. Ніби ще одна рука...

Точилась партизанська війна, великі бої — рідкість. Завжди: ти і він. Стаєш чутливим, ніби рисенятко. Пустив чергу — він сів. Ждеш. Хто тепер? Ще не почув пострілу, а вже відчуваєш, як пролетіла куля. Від каменя до каменя повзеш... ховаєшся... Женешся за ним, як мисливець. Увесь пружина. Не дихаєш. Ловиш якусь мить... Якби зійшлись, міг би вбити прикладом. Убив — гостра думка, що на цей раз лишився живим. Я знову живий! Радості вбити людину немає. Убиваєш, щоб тебе не вбили. Війна — не тільки смерть, але ще щось. У війни навіть свій запах. Свій звук.