Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Убиті — різні... Однакових немає. Лежать у воді... У воді щось відбувається з мертвим обличчям, якась посмішка у них у всіх. Після дощу вони лежать чисті. Без води, у пилюці, смерть відвертіша. Форма на ньому новесенька, а замість голови сухий червоний листок... Розплющило, наче ящірку під колесом... Але я ж живий! Сидить біля стіни... Біля будинку. Поряд горіхи налущені. Сидить... Із розплющеними очима... Нікому було заплющити... Після смерті, десять-п’ятнадцять хвилин, можна стулити очі. Потім ні. Очі не стуляються... Але я ж живий! Інший нагнувся... Ширінка розстебнута... Навіть іще... капає... Як жили тої миті, чим займалися, так і лишилися... Іще в цьому світі, але вже там... Уже нагорі... Але я ж живий! Готовий помацати себе, пересвідчитися. Птахи не бояться смерті. Сидять, дивляться. Діти не бояться смерті. Теж сидять, дивляться спокійно, із цікавістю. Як птахи. Я бачив, як орел спостерігав за боєм... Сидів, як маленький сфінкс... В їдальні їси суп, глянеш на сусіда і уявляєш його мертвим. Якийсь час на фотографії близьких не міг дивитися. Повернешся із завдання — дітей, жінок бачити нестерпно. Відвертаєшся. Потім минає. Біжиш уранці на фіззарядку, штангою багато займався. Думав про форму, яким повернуся. Не висипався, правда. Воші, особливо взимку. Матраци дустом обсипали.
Страх смерті я пізнав удома. Повернувся, у мене народився син. Страх: якщо я помру, мій син буде рости без мене. Сім куль своїх запам’ятав.. Могли, як у нас говорили, відправити до «верхніх людей»... Але пролетіли повз... Навіть таке почуття, що недограв... Недовоював.
Провини на мені немає, жахіть не боюся. Завжди обирав чесний двобій — він і я. Коли побачив, як б’ють полоненого...
б’ють удвох, а він зв’язаний... Лежить, мов ганчірка... Я їх розігнав, не дав бити. Таких зневажав. Бере автомат і стріляє в орла... У пику одному заїхав... Птаха — за що?
Рідні питали:
— Як там?
— Гаразд. Вибачте. Потім розповім.
Закінчив інститут, працюю інженером. Я хочу бути просто інженером, а не ветераном афганської війни. Згадувати не люблю. Хоча я не знаю, що буде з нами, з поколінням, яке вижило. Вижило на війні, яка нікому була не потрібна. Нікому!! Ні... Ні... Нарешті виговорився... Як у потязі... Зійшлися незнайомі люди, поговорили і вийшли на різних станціях. Руки тремтять... Чомусь хвилююся... А мені здавалося, що я легко вийшов із гри. Будете писати, мого прізвища не називайте...
Я нічого не боюся, але я не хочу більше в усій цій історії перебувати...
Командир взводу піхоти
— У грудні в мене мало бути весілля... За місяць до весілля... У листопаді я поїхала до Афганістану. Зізналася нареченому — розсміявся: «Захищати південні кордони нашої Батьківщини?» А коли повірив, що не жартую: «Тобі що, тут немає з ким спати?»
Їхала сюди, думала: «Не встигла на БАМ, на цілину, пощастило — є Афган!» Я повірила пісням, які привозили хлопці, цілими днями крутила:
Була книжкова московська дівчинка. Мені здавалося, що справжнє життя десь далеко. І там чоловіки всі сильні, жінки красиві. Багато пригод. Хотілося вирватися зі звичного...
Три ночі добиралася до Кабула, не спала. На митниці вирішили: нанюхалась. Пам’ятаю, зі сльозами комусь доводила:
— Я не наркоманка. Я спати хочу.
Тягну важку валізу — мамине варення, печиво — і ніхто з чоловіків не допоможе. І це не просто чоловіки, це молоді офіцери, красиві, сильні. А за мною завжди упадали хлопчики, обожнювали. Щиро дивувалась:
— Допоможіть хоч хтось?!
Вони так на мене подивилися...
Ще три ночі сиділа на пересилці. Першого ж дня підійшов прапорщик:
— Хочеш лишитися в Кабулі, приходь уночі...
Гладенький, вгодований. Прізвисько — Балон.
Узяли мене в частину машиністкою. Працювали на старих армійських машинках. У перші ж тижні до крові розбила пальці. Друкувала в бинтах — нігті відходили від пальців.
За пару тижнів стукає вночі в кімнату солдат:
— Командир кличе.
— Не піду.
— Чого вимахуєшся? Не знала, куди їхала?
Вранці командир погрожував заслати до Кандагара. Ну і таке інше...
Боялася в ці дні потрапити під машину... Пострілу в спину... Що поб’ють...