Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
Льоша відчував, як відновлюється, наливається життям і силою.
Льоша поновився і закінчив університет. В останні місяці, дописуючи нікому не потрібну дипломну роботу, йому зайшла до голови думка. Він утілив її в життя. Його іновацію було застосовано на більшості профільних заводів.
Олексій Юрич, як його тепер називали, став директором заводу, на якому працювали Гантон і Любаха-технічка. Він не зупинився, поки не зламав їх. Виховні бесіди, штрафи, догани, перевірки — це все і було його помстою.
Перебудова йшла повним ходом. Олексій Юрич здав завод. За тиждень потому він зустрів Катюшу — 22 роки, скромна дівиця, яка щойно закінчила Іньяз. Весілля. По трьох місяцях почалися скандали і звинувачення в його безплідді. Ще по трьох місяцях вона пішла геть, обчистивши всі його схови. Катюша повернулася до папіка, якому Олексій здав завод. За тиждень, коли Льоша повертався додому, напідпитку, його зустріли біля під’їзду троє зі словами:
— Дєньгі вєрнулісь в сєм’ю, скажі пасіба, шо так, а нє іначе. Сунешся, папік сказав, убйот.
За півроку Льоша власноруч із підручних матеріалів змайстрував телестанцію. І відкрив перший приватний місцевий телеканал «Медея». Льоша крутив те, що полюбляли всі, — бойовики, мультики, порнуху. І все по колу — змішуючи мультики з порно, а бойовики з поп-музикою. По кількох місяцях ринула реклама — продаж цементу, шиферу, скла, отруйних засобів, цукру, борошна, олії. Гроші полилися потоком. Олексій Юрійович відкрив власну службу новин і винайняв оперативну бригаду з бейсбольними бітами. Інформаційна служба вітала з днями народження, висвітлювала перипетії шкільних спортивних змагань і, ніби спроквола, фіксувала хроніки розборів папіків між собою. Спершу їм, папікам, це подобалося, вони позували перед камерою, на машинах малювали черепи і зірочки на позначення підстрелених і вбитих. А ввечері всією родиною разом із дітьми дивилися на себе у новинах «Медеї-ТВ».
Олексій Юрійович нікого не вбивав. Він захопився ще страшнішим — телекілерством. Він створював їхні телеобрази (які не дуже, щоправда, відрізнялися від реальних) і розстрілював їх, як у тирі, зі своїх телекамер. Показуючи побільшеним планом тіла їхніх жертв і ворогів, сльози матерів і розстріляні автівки. «Медея-ТВ» була свідком і літописцем лихої бойової хроніки.
Коли папіки збагнули, до чого все йшло, було вже запізно — місто налаштувалося проти них та було готове їх повісити. Заводи зупинилися, міліція була змушена втрутитися.
Олексій Юрійович переганяв гроші в офшор, до покійної бабусі в село, та ставив куленепробивні вікна й вогнестійкі двері.
Частина папіків дременули в Польщу, інша, дрібніша і молодша, повернулася до рідних сіл. Батьки були вдячні силам небесним, які повернули «цих оболтусів додому. Ну, наконєц, казали ж тобі, добра не жди і пора вже давно взросліть!»
Місто відійшло до рук прокурора, який ділився з суддею і мером. На знак примирення Олексій Юрійович продав прокуророві свою «Медею». Грошей вистачило, щоб почати будувати для людей похилого віку пансіонат «Золота осінь» і реформувати оперативну бригаду у міні-загін внутрішньої служби безпеки.
Поки велося будівництво, Олексій Юрійович зміг, нарешті, перейнятися Льошиною мрією — спорудженням яхти. Яхту він назвав «Пандорою», винайняв команду, замовив капітанську фуражку і час від часу приїздив до яхт-клубу на неї подивитися. Команда, яка вже встигла забути, кому насправді належить яхта, починала театралізоване дійство — метушилася, перегукувалася незрозумілим морським суржиком, який вигадувала просто на ходу, латала вітрило, драїла палубу — це все і трошки більше, аби ваші гроші.
По кількох місяцях яхта згоріла. Команда вирішила підхалтурити і «здалася в оренду» пристаркуватому судді з його молодою коханкою. Суддя замовляв салюти, один із них вибухнув просто на палубі. Дівчина потонула. Суддю матроси врятували і зникли хто куди зміг. Служба безпеки їх знайшла, але не стала чіпати. Просто слідкували. Ще зарано. Кому 15, кому 20 років іще відміряно.
Суддя ж одним із перших заселився у пансіонат «Золота осінь». Його втрата пам’яті прогресувала. І родина судді не знала, як і дякувати Олексію Юрійовичу за допомогу. На що він зніяковіло посміхався і відповідав: «Ну, що ви. Це я вам мушу дякувати».
З Олексієм Юрійовичем стався удар, нижню половину тіла паралізувало. На той час він уже повністю перебрався до пансіонату, де на нього чекали кілька однокласників і задерикуватих дідусів, які мучили Льошу в школі. Вони його не впізнали, надто було заклопотані своїм подивуванням світом. Були тут і Льошині вчителі, одногрупники, колеги по цеху, партнери і вороги по бізнесу. Олексій Юрійович зібрав їх усіх.