Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
На цьому завчений текст закінчився.
Карл Михайлович полюбляв завершувати презентацію недомовками. Та він бачив, яке враження справила остання частина на мовчазного клієнта, і йому захотілося зімпровізувати:
— Е-е-е, сьогоднішня угода започаткує життя вашого імені після смерті вашого тіла. — Карл Михайлович зробив знічену паузу, жалкуючи, що взагалі знову почав говорити.
— Ну, залишилося тільки вибрати проєкт, підписати всі папери, сплатити половину гонорару як завдаток. Розрахунок в умовних одиницях згідно з курсом Нацбанку у день розрахунку. — Карл Іванович тягнув склади, згадуючи слова, які, вже давно не доводилося казати, бо останнім часом презентації так далеко не заходили. — Ну, ось, власне…
Клієнт, поблискуючи скельцями округлих окулярів, посміхався Карлу Михайловичу. Його відбілені зуби римувалися з білосніжною сорочкою. Піджак був трохи завеликим у плечах. Клієнт підвівся, Карл Михайлович схопився разом із ним. Клієнт махнув Карлу Михайловичу рукою, сиди-сиди, все нормально.
Клієнт підійшов до вікна. Там тягнулася довжелезна нічна вулиця, підсвічена світляками електричних ґірлянд.
Клієнт потягнувся до кишені піджака, Карл Михайлович затамував подих, не вірячи своєму щастю: «Ну, братіку, так іще не було, зразу чек, ні, зразу готівкою, необмежений бюджет, да, да, я тобі кажу», — пролітало стрічкою новин у його свідомості.
Клієнт витяг старий ошатний мобільний телефон, незрозуміло, як у піджаку могла ховатися така довжелезна антенна.
«Ага, бля, шоб із небесами связь тримати», — роздратовано і розчаровано майнуло у Карла Михайловича.
Клієнт натис єдину клавішу на телефоні та приклав слухавку до вуха. За мить він сухим голосом прошелестів:
— Іване, ідоли падуть.
Карл Михайлович отямився на брудній підлозі свого офісу. Першою була думка: «Таки треба, бляха, тут прибратися», наступним — мичання. Карл Михайлович лежав на підлозі. Рот заклеєно скотчем. Руки прив’язані до ніг. Директор нагадував покалічену химерну морську зірку, яка намагалася щось пробелькотіти, ніби забувши, що рота в неї немає.
За спиною Карла Івановича хтось ритмічно дзенькотів лопатою і тихо щось шепотів. За ритмом шепотіння він зрозумів, що то була молитва. Тієї миті щось страшно загуркотіло. Карл Михайлович сіпнувся і глянув на стелю — по ній розліталися фантастичної краси дзеркальні відблиски, як від дискотечної кулі.
Карл Михайлович, ніби розрубаний навпіл хробак, крутився на підлозі, намагаючись озирнутись і побачити, звідки такий галас. Він спромігся крутнутися, і побачив молодика, який дуже нагадував його останнього клієнта. Той був так само лисуватий, статечний, вбраний у білу сорочку, трохи завелику в плечах.
Молодик дивився на бетонозмішувач, обклеєний різнокольоровими скельцями дискотечної кулі, і щось шепотів, ворушачи губами.
Молодик повернувся до Карла Михайловича, усміхнувся йому і далі спостерігав за змішуванням розчину.
Карл Михайлович отямився від страшного болю. Молодик зірвав скотч із його рота, прихопивши разом із ним добрячий шмат бороди Карла Михайловича. Хлопець вставив медичну скобу між зубами напівпритомного директора, скобу з чималим отвором для гастроскопії, щоби він не ворушив щелепою. Великою дерев’яною ложкою молодик годував Карла Михайловича розчином, як оповиту неслухняну дитину. Розчин скрипів стравоходом, не давав дихати. Карл Михайлович відчував, як повільно з нього витікає життя.
Його не знайшли. Ні тоді, ні тепер. Можливо, колись у майбутньому, якщо віднайдуться нові безумці та спробують віднайти Кітеж або й кітчеву Атлантиду, вони знайдуть фантастично красиву відлиту з бетону скульптуру людини-зірки, що залягла на дно. І дивуватимуться, як пощастило зробити такий артефакт, не порожній всередині. І вклонятимуться людському генію, що віднаходив красу в буденному. І в бетонному.
Судно
Лінива муха ледь-ледь сонно перебирає лапками на краю підвіконня. Промінці підрихтовують яскравими кольорами пошарпані шпалери і прогрівають старечі кістки тих, хто тут зібрався.
Пообідня пора — час світських бесід і пліткування. Всі плітки давно обговорено сотні разів, але склероз надавав свіжості новинам. Бабці незадоволено хитали головами, слухаючи про покинуту чоловіком доньку, про місцевого маніяка та, хитро примруживши очі, дослухалися до теревень Свєткі-лунатічки про викрадення інопланетянами. «Ох, вони й озорнікі, скажу я вам», — весело патякала вона, і баби порскали зі сміху, крутячи пальцем коло скроні.