Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
Людям, у яких відсутня короткотривала пам’ять, завжди весело разом. Всі новини — нові, всі обрáзи і зради забуто. Бабці посміхаються одна одній і мружаться, дивлячись на сонце. Радіо «Ретро ФМ» зі своїм обмеженим репертуаром італійських і радянських шлягерів тільки додавало магічності дежа вю буденному склерозу. Радіо зі своїми постійними повторами пісень ніби намагалося впорядкувати хаотичність думок мешканців «пансіонату для наших батьків «Золота осінь»». Серед послуг: повний пансіон, високоякісне обслуговування, чуйність і турбота, арт-терапія, шеф-кухар — «Це і трішечки більше — лиш мінімум, який ми можемо зробити для вас. «Золота осінь» — респектабельна старість для респектабельних панів».
Здаля від бабів самотньо сидів Капітан. Хоча не був він ніколи ані капітаном, ані матросом. Серпень видався врожайним для кістлявого Косаря, що викосив, як бадилля, майже все чоловіче населення пансіонату. Спека під 40°С, антисанітарія, поламаний холодильник і магнітні бурі — цього всього і трішечки більше вистачило, щоб у цьому курнику лишився лише один пристаркуватий півень. Кури торохтіли між собою, радіючи своїй пам’яті, та інстинктивно зиркали в бік Капітана, певно, забувши, яким жорстоким він може бути.
Часом Капітан думав: «Курви спеціально всьо хочуть забути. Хочуть забути своє невдачне життя. Всьо забути. І ото торохтять і торохтять. Куриці дурні».
Капітан хотів пам’ятати. Він хотів утримати не щось у пам’яті, а вхопити саму пам’ять.
У нього були постійні провали, які він ненавидів. Але йому подобалося, коли їх називали «затемненнями». Капітан провалювався у темряву, йому являлися óбрази, вони швидко пролітали перед очима. У ті миті він жив і не жив водночас. Останнім часом затемнення траплялися дедалі частіше.
— Ох, і гівно ж, а не музику тепер крутять, — прошепотів Капітан і розгнівано покотив свій інвалідний візок до жіночого товариства. Коли ж підкотився, то наштовхнувся на кілька сторожкуватих поглядів — не у всіх курок вивітрився з голови його останній виступ. Либонь, вони чекали повтору: «Ах, ви сучкі нефарбовані, курви тупоголові, то забула, сьо, блядь, забула, і пасіба на тому. Так же ж легше. Ах, ти мочалка піргідрольна, шо ти тепер забула? Шо мужика свого зі світу звела? Ти Маша-три-розвода-п’ять-дітей, шо хочеш забути? Ідіотки ви поносні!!!»
Капітан повторив ці слова подумки і, ґречно вклонившись дамам, покотився далі.
— Ох, який мужчина, — почув він услід стишені зітхання.
«От, курви. Одне в голові», — вилаявся він і зник у кімнаті. І провалився у трясовину затемнення.
Так не завжди було. Капітан був не Капітаном, а просто Льошею.
Льоша вчився в університеті. Полюбив Любу. Вона була на два курси старша. Вона закінчила навчання. Він її любив.
Вони жили в гуртожитку. Йому лишався рік університету. Люба хотіла окремого житла. Льоша кинув університет, пішов на завод. Зрідка з’являвся вдома.
У Льоші був начальник Антон Палич — 45 років, розведений, «бєз опрідільонного мєста хєра», як він полюбляв себе називати. Одного вечора, повернувшись додому, Льоша побачив у себе Антона Палича. Вони з Любою пили холодний чай. Льоша не здивувався. Антон Палич із порогу почав його виховувати. Глибоко його стимулював виконувати виробничі плани і т. д. Так повторювалося кілька разів — Люба і Антоша, як вона його називала, холодний чай, паскудне печиво і теревені про Льошу-невдаху. Виховні бесіди на заводі повторювалися постійно, як денні випуски новин з повторами о 12:00, 16:00 та підсумковим о 18:00.
Льоша не здивувався, коли побачив Любу в кабінеті Антона Палича. Вона сказала: «Льоша, прасті, но ето всьо». Антон Палич сказав: «Чув, придурок, шуруй отсюда».
Льоша відчував, як ламається. Виховні бесіди, понаднормова праця, запущена кімната — це все і трошки більше вигризали Льошу зсередини і ламали йому хребет.
По трьох місяцях Люба повернулася зі словами «Ой, шось на мене таке найшло». Вибачення вона не просила. Просто прийшла, наче з магазину повернулася. Згодом таке «шось находило» постійно. Гроші в неї не переводилися. Сусіди припинили вітатися. Батьки сказали: «Льоша, ти вже дорослий. Розберись».
Льоша зібрав сумку і пішов геть. Повернувся у свій гуртожиток. Домовився з комендантом і поселився у кімнатці на першому поверсі з тріснутою шибкою і вибитими дверима. На заводі він більше не з’являвся.