Омбре. Над темрявою і світлом
- Автор: Підгірна Лора
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-064-4
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Омбре. Над темрявою і світлом». Краткое содержание книги:
Лора Підгірна — письменниця, громадська діячка, випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Працює у жанрі українського історичного вестерну. Її успішним дебютом стали два перші романи із серії «Пригоди Марка Шведа» — «Червона Офелія» та «Печатка святої Маргарити». Представлений історично-авантюрний роман є лауреатом міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова-2017» у номінації — «Романи» і ще одним освідченням авторки у любові до історії рідного Поділля.
— Мессіре де Моле! Того, що Ви говорите, достатньо, аби зараз же засудити Вас!
— А хіба Ви цього ще не зробили? — усміхнувся де Моле. — Хіба не суд відбувається зараз?
Обурення хвилею прокотилося рядами теологів.
— Скажіть, мессіре де Моле! Якщо Господь з орденом, то чому останні ваші діяння не принесли бажаних результатів? Чи не тому, що Господь відступився від лицарів Храму і більше не виходить воювати під їхніми знаменами?
— Господь має власне знамено, під яким і стоять тамплієри, — урочисто проказав Жак де Моле. — І якщо сьогодні справи ордену не такі успішні, як за попередніх часів, можливо, то є знаком для владик земних — об’єднатися і разом виступити проти ворогів Христа! Я звертався до європейських правителів надати півтори тисячі лицарів і п’ять тисяч піхотинців для нового Хрестового походу. Просив владарів італійських міст допомогти ордену з кораблями. Що ж я побачив? Захист Святої Землі більше не цікавить християнських королів! Їм більше до вподоби міжусобна ворожнеча! З мене посміялися, а мої наміри назвали планом старого безумця! Натомість запропонували розглянути можливість об’єднання ордену Лицарів Храму з Госпітальєрами! Чи ж не для того, щоб зруйнувати міць обох лицарських орденів? Чесне і чисте суперництво у воїнській доблесті і християнських чеснотах йде тільки на користь браттям. А подібне злиття могло б у ці важкі часи викликати невдоволення, зруйнувати все те, що будувалося віками! Нас би не зрозуміли ті, хто підтримує орден тамплієрів своїм статком. А чого варті голодні, обідрані лицарі без коней, без обладунків?!
— Ну, мессіре де Моле, Ви перебільшуєте. Усім відомо, що тамплієри — одні з найбагатших людей Європи. Ви стали кредиторами королів і пап, мессіре, а говорите про голодних лицарів в іржавих обладунках... Чи не за сприяння диявола лицарі Храму задурюють людям голови і ті несуть їм свої статки? Ось переконливі докази: зізнання колишніх Ваших братів-тамплієрів, які стверджують, що Лицарі Храму мають зносини із самим Люцифером, котрий навчив їх перетворювати каміння у золоті злитки, а маври, які прислуговують вам, вміють викликати померлі душі і пророкувати майбутнє! Дякувати Богу, сьогодні ці лицарі визнали хибність своїх переконань, відреклися від єресі і повернулися у лоно святої матері-церкви!
Підборіддя де Моле засіпалося, руки затремтіли.
— Чи не під тортурами були вирвані у братів ті зізнання?! — вигукнув він. — Чи не розпеченим залізом та палями?
Великий Магістр ледве опановував себе. Справедливий гнів горів у його погляді, клекотав у голосі...
— Наші статки зароблені у чесній справі, що забезпечує спокій пілігримів під час їхніх паломництв та важких боїв із невірними на Святій Землі за Гроб Господній. А де ви, панотці, заробляєте свої? — запитав він, дивлячись просто у вічі представників папи. — Чи не під час продажу індульгенцій, котрі гарантують лжеспасіння? Тамплієри не обманюють простаків, видаючи свинячу кров за кров великомучеників, а собачі кістки за святі мощі! Тому і є охочі складати статок свій до ніг лицарям Храму, бо люди вбачають у нас праведних мужів, а не вертеп розбійників, який Господь наш свого часу розігнав під храмом Єрусалимським! — гнівно відповів Жак де Моле. — І королю Філіпу ми служили вірно, прихистивши його у годину небезпеки в стінах Тамплю, а не видали на поталу оскаженілій юрбі! Чи не тому, що слухаємо слова царя Давида: «Нехай не буде на мені крові помазаника Божого»?!
— Тампль, як і все, що є у Франції, належить Його Величності королю Філіпу. З Ваших слів, мессіре де Моле, виходить, що замок Тампль — то окрема держава, яка з милості свого володаря, Великого Магістра, себто Вас, прихистила короля?!
— Король Філіп є володарем Франції, і орден лицарів Храму завжди був його вірним слугою. Та все, що ми маємо, нам дароване по милості Божій.
— Король наш, Філіп, виявив честь ордену, запропонувавши очолити його, а Ви відмовили Його Величності! Чому?
— Наші командори не можуть бути вибрані зі світських володарів. Так записано в нашому уставі, — відповідав де Моле. — Я так і пояснив Його Величності.
— Король Філіп зробив ласку ордену, ставши найбільшим клієнтом тамплієрівського банку!
— Найбільшим боржником, Ви хотіли сказати? Бо й досі борг не повернутий, навіть частково. Сам король обіцяв головувати на цьому зібранні, однак не наважився з’явитися! І тепер я розумію, чому! Те, що тут відбувається зараз, не спроба зупинити наклепи, які зводять на орден. Це і є зібрання наклепників, пастка, в яку мене затягнув король Філіп! Так, — продовжував де Моле, — наш король Філіп IV запропонував мені провести розслідування справ ордену, щоб звести нанівець усіляку брехню! І що ж я бачу? Замість обіцяного розслідування — ганебне судилище. Нас звинувачують у содомському гріху і єресі, зачитуючи свідчення, вирвані у братів під тортурами, а благословення Божі називають диявольськими дарами...
Великий Магістр зіщулився від холоду, але тим свіжим, прозорим повітрям не міг надихатися! Сумнівів немає, це кінець. Кінець ордену, кінець тамплієрів! А він, старий, довірливий дурень, ще сподівався, що король Франції йому друг! Чи не він, де Моле, став хрещеним батьком його доньки, принцеси Ізабелли? Чи не він рятував Філіпа під час монетного бунту в Парижі? Чи не він...
О, він добре пам’ятає, як розпочинався шалений наступ інквізиції і по всьому королівству запалали єретицькі вогнища. Чому ж не забив на сполох тоді?! На що сподівався?!
Він чув, як грабувалася скарбниця Клюнійського абатства, як гинули у вогні тисячі ні в чому не винних людей! Чому він не повірив пересторогам? Навіщо віддав орден на поталу лютим звірам?! Кому з тамплієрів взагалі вдалося врятуватися, якщо їх повсюди видають і катують?!
Навіть королів не може оминути чорна заздрість! Часи змінилися, а Великий Магістр ордену не помітив цього! Він все ще жив у минулому, коли відважне лицарство боронило Святу Землю із завзяттям, коли християнські владики йшли у бій нарівні з лицарями Храму, коли милості Божі сипалися, як з рогу достатку, а тамплієри говорили: «Не нам, не нам, Господи, а тільки Імені Твоєму вся слава!».
Минуло! Нікому більше не потрібна ні Свята Земля, ні віра християнська, ні лицарі воїнства Господнього! Колишні паломники купують свої індульгенції, тріски від «животворного хреста», «сльози» Діви Марії, «кров» Спасителя у глиняних пляшечках, мощі святих апостолів, заховані у золоті медальйони і шкіряні капшучки, просто на ярмарках! Все це можна знайти в великій кількості навіть у найглухішому французькому селі!
Від такого «правосуддя» годі чекати милості. У цьому Жак де Моле вже не сумнівався. Отже, його доля визначена і порятунку чекати більше нізвідки...
Сизий дим огортав постать приреченого до страти. Він забивав легені, важко осідаючи в них гірким тягарем, душив, гасив свідомість. Де Моле закашлявся. Серед сухих полін затанцювали червоні язики полум’я. Кат докинув поверх них ще кілька в’язанок хмизу, і полум’я ковзнуло вище, по зранених старечих ногах, підхопило поділ закривавленої сорочки, піднялося до грудей Великого Магістра. Тамплієр скорчився від нестерпного болю, а вогонь, наче хижий звір, ошаліло накинувся на людську плоть. Взявся безжально, несамовито пожирати її, пухирити шкіру, і вона зашипіла, наче шкварки на розжареній пательні...
Вогнище дихнуло на збуджений натовп смертельним, гарячим подихом, змішаним зі смородом горілого людського м’яса, але ніхто із присутніх не відвернув погляду від страшного видовища. Усі нетерпляче чекали, коли ж мученик видасть бодай один крик, та навіть стогін не зірвався з уст тамплієра.
Запах горілої людської плоті ставав нестерпним, тож король Філіп спробував затулити носа хустинкою. Це не давало ради. Як і чернь у натовпі, він чекав на крики, зойки... Не з каменю ж витесаний цей старий! Він людина із плоті і крові! Нехай волає про пощаду, нехай кричить від болю!
Своїм мовчанням він ще більше принижує його, великого короля Франції!
Та Великий Магістр лише хрипів, зціпивши зуби. Нелюдськими тортурами у нього вибили зізнання у єресі та содомії, але зараз, серед пекельного вогню, він очистить свою душу і відречеться від усієї тієї брехні, котру з нього вирвали кати.