Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Якби через окупацію Афганістану в Кабулі вдалося встановити безпечний та дружній режим, радянські лідери вбили б двох зайців. Вони б утвердили присутність Москви на Близькому Сході, яка дещо ослабла, і водночас надіслали б «чіткий сигнал» новому поколінню радянських мусульман, яких вабили мрії про незалежність. Але Радянський Союз, звичайно, зазнав в Афганістані поразки. Брежнєв, Громико та їхні генерали не лише не засвоїли уроків В’єтнаму, повторивши багато американських помилок; вони також забули про поразки власне царської Росії в тому самому регіоні вісімдесят років тому. Натомість катастрофічна спроба СРСР установити маріонетковий режим на незнайомій, ворожій території спричинила непримиренний опір партизанів і фанатиків (моджахедів), які отримували зброю та фінансову підтримку з-за кордону. І замість того щоб «вирішити» національні питання імперії, вона спромоглася лише їх роз’ятрити: «марксистська» влада в Кабулі, яку підтримував СРСР, мало чим допомогла збільшити вплив Москви в ісламському світі, у межах країни чи поза ними.
Одним словом, Афганістан став для Радянського Союзу катастрофою. Те, які травматичні наслідки він мав для солдат-призовників, з’ясувалося лише через десять років. Станом на початок 1990-х років було прийнято вважати, що кожен п’ятий ветеран-афганець — діагностований алкоголік; у пострадянській Росії багато з тих, хто не зміг знайти постійну роботу, примкнув до ультраправих націоналістичних організацій. Але навіть задовго до того радянські очільники й самі могли бачити масштаб їхньої помилки. Окрім людської та матеріальної ціни, десятилітня війна на виснаження в афганських горах стала постійним джерелом сорому в очах міжнародної спільноти. У передбачуваному майбутньому вона виключала будь-яке подальше вирядження Червоної армії за межі СРСР: як пізніше визнав член Політбюро Єгор Лігачов у розмові з американським журналістом Девідом Ремніком, після Афганістану про застосування сили в Східній Європі не могло бути й мови.
Те, що Радянський Союз виявився таким чутливим до наслідків однієї — хоч і видовищно невдалої — неоколоніальної авантюри, свідчить про його внутрішню слабкість. Але афганська катастрофа, як і ціна гонки озброєнь початку 1980-х, яка набирала обертів, не змогла б сама по собі спричинити колапс системи. Брежнєвська «доба застою», що її живили страх, інерція та корисливі інтереси геронтократів, які нею керували, могла б тривати нескінченно. Ані в Радянському Союзі, ані в державах-сателітах точно не було альтернативної влади чи дисидентського руху, які були здатні її закінчити. Це міг зробити лише комуніст. Комуніст і зробив.
Основоположною засадою комуністичного проєкту була віра в закони історії та колективні інтереси, які завжди переважатимуть над індивідуальними мотивами й інтересами. Тому іронія долі полягала в тому, що його майбутнє зрештою визначили долі окремих людей. 10 листопада 1982 року у віці 76 років Леонід Брежнєв, який уже давно ледь тримався на землі, зрештою відійшов у вічність. Його наступникові Андропову вже було 68 років, а стан його здоров’я залишав бажати кращого. Через трохи більше ніж рік, не встигнувши провести жодної запланованої реформи, Андропов помер, а на місце генерального секретаря заступив Костянтин Черненко, якому теж було 72 роки і який так сильно нездужав, що ледь закінчив промову на похороні Андропова в лютому 1984 року. Через тринадцять місяців він також помер.
Смерті трьох старих комуністів, буквально одна за одною, були дещо символічні: покоління партійних лідерів, яке народилося до Першої світової війни, на власні очі бачило більшовицьке зародження Радянського Союзу і на чиє життя та кар’єру наклав тяжкий відбиток Сталін, відходило. Вони отримали у спадок та підтримували авторитарний, геронтократичний апарат, який дбав насамперед про те, щоб забезпечити власне виживання: у світі, у якому виросли Брежнєв, Андропов та Черненко, померти у своєму ліжку було чималим досягненням. Однак тепер світом правили молодші чоловіки: вони були не менш схильні до авторитаризму, але, по суті, не мали іншого вибору, окрім як узятися за проблему корупції, застою та неефективності, які роз’їдали радянську систему на всіх рівнях.