Після війни. Історія Європи від 1945 року

Ніхто, а найменше — лідери Західної Європи, чиї країни постраждали б найпершими у разі ядерних бомбардувань, не мав ілюзій щодо цінності ядерних ракет. Як воєнні інструменти ця зброя була напрочуд нікудишньою — на відміну від списів, на ній можна було хіба що сидіти. Утім ядерний арсенал діяв як засіб стримування — якщо вашого супротивника можна було переконати, що арсенал зрештою можуть пустити в хід. У будь-якому разі іншого способу захистити Західну Європу від Варшавського пакту, який на початку 1980-х років міг похвалитися п’ятдесятьма з гаком піхотними та бронетанковими дивізіями, 16 тисячами танків, 26 тисячами одиниць військової техніки та 4 тисячами одиниць бойових літаків, не було.

Ось чому прем’єр-міністри Британії (і Марґарет Тетчер, і її попередник Джеймс Каллаґан), канцлери Західної Німеччини й лідери Бельгії, Італії та Нідерландів однаково вітали нові бойові ракети й надали дозвіл на їх розміщення на своїй території. Особливий ентузіазм виявив президент Франції Франсуа Міттеран, який раптом загорівся прихильністю до Західного альянсу: у січні 1983 року, у палкій промові перед Бундестагом, яка дещо здивувала депутатів, він переконував Західну Німеччину, що їй конче необхідно триматися твердої позиції та прийняти найновіші американські ракети[457].

«Нова» «холодна війна» знову відкрила жахливі перспективи, які виходили за межі уяви, для всього, що стояло на кону, — або для намірів усіх учасників. У Західній Європі відродився антиядерний мирний рух, посилений за рахунок нового покоління «зелених» активістів. У Британії натхненна й виразно англійська компанія феміністок, борців за довкілля й анархістів разом із друзями та родичами розпочала тривалу облогу місця розташування крилатих ракет — бази Повітряних сил Великої Британії Ґрінем Коммон — на превеликий подив її багатостраждального американського гарнізону.

Найбільша опозиція існувала в Західній Німеччині, де канцлер від соціальних демократів Гельмут Шмідт був змушений подати у відставку після того, як ліве крило його власної партії проголосувало проти розміщення нових ракет — пізніше його схвалив і здійснив його наступник, соціал-демократ Гельмут Коль[458]. Багато німців усе ще плекали ілюзію без’ядерної, нейтральної зони в Центральній Європі, а провідні західнонімецькі «зелені» та соціал-демократи своїми голосами посилювали виступи Східної Німеччини проти ядерної зброї: на демонстрації в Бонні в жовтні 1983 року колишній канцлер Віллі Брандт закликав трьохсоттисячний захоплений натовп вимагати від уряду, щоб він в односторонньому порядку відмовився від будь-яких нових ракет. Так звана «Крефельдська відозва» проти розміщення крилатих ракет і Pershing у Федеративній Республіці зібрала 2,7 мільйона підписів.