Після війни. Історія Європи від 1945 року

Завдяки появі Комітету оборони робітників Яцека Куроня інтелектуали-опозиціонери й робітничі лідери тепер співпрацювали набагато краще, ніж колись. У відповідь на обережну появу «вільних» (тобто незаконних) профспілок у низці промислових і портових міст, починаючи з Катовиць і Гданська, лідери КОРу підготували в грудні 1979 року «Хартію робітничих прав»: у ній, зокрема, вони вимагали права на незалежні, непартійні профспілки та права на страйк. Як і очікувалося, влада відповіла тим, що заарештувала ідейних лідерів і звільнила робітників-порушників — серед них невідомого тоді електрика Леха Валенсу й чотирнадцять інших працівників «Електромонтажу» в Гданську.

Невідомо, чи продовжував би зростати напівпідпільний рух за робітничі права. Його речників однозначно підбадьорив нещодавній візит папи та відчуття, що режим навряд чи вдасться до жорстокого придушення, бо боїться осуду міжнародної спільноти. Але їхній рух був лише маленьким і неорганізованим колом активістів. Їхню масову підтримку спровокувало те, що Комуністична партія спробувала — втретє за десять років — вирішити економічні проблеми, оголосивши 1 липня 1980 року негайне підвищення цін на м’ясо.

Наступного дня після цього оголошення КОР проголосив себе «страйковою інформагенцією». У подальші три тижні страйки на знак протесту поширилися із тракторного заводу в Урсусі (місці протестів 1976 року) на кожне велике промислове місто країни, діставшись 2 серпня Гданська та його судноверфі імені Леніна. Суднобудівники захопили контроль над верф’ю та заснували неофіційну профспілку «Солідарність» на чолі з Валенсою, який 14 серпня 1980 року видерся на стіну верфі й на верхівку національного страйкового руху.

Коли інтуїтивна відповідь влади — арештувати «заводіяк» та ізолювати страйкарів — не дала результатів, вона вирішила виграти час і розділити своїх супротивників. Політбюро пішло на небачений крок і надіслало своїх представників до Гданська, щоб провести переговори з «поміркованими» лідерами робітників, тоді як Куроня, Адама Міхніка й інших лідерів КОРу тимчасово затримали для допитів. Але інші інтелектуали — історик Броніслав Ґеремек, католицький правник Тадеуш Мазовецький — приїхали до Гданська, щоб допомогти страйкарям вести переговори, а самі страйкарі вимагали, щоб їх представляли ті, кого вони самі оберуть, зокрема Валенса, який набував популярності.

Режим був змушений поступитися. 1 вересня поліція відпустила всіх затриманих, які ще досі перебували під вартою, а через два тижні польська Державна Рада офіційно прийняла головну вимогу страйкарів — право на формування та реєстрацію вільних профспілок. За вісім тижнів неформальна мережа страйків і стихійних союзів, які тоді утворилися по всій Польщі, об’єдналася в єдину організацію, існування якої влада більше не могла вдавано не помічати: 10 листопада 1980 року «Солідарність» стала першою офіційно зареєстрованою профспілкою в комуністичній країні з десятьма мільйонами зареєстрованих членів. На її установчому національному Конгресі наступного вересня Валенсу обрали президентом.