Після війни. Історія Європи від 1945 року

До інших заподіяних людиною природних лих подібного масштабу належать забруднення озера Байкал, знищення Аральського моря, скидання в Північний Льодовитий океан та Баренцеве море сотень тисяч тонн списаних атомних морських суден і їхнього радіоактивного вмісту, а також забруднення діоксидом сірки під час виробництва нікелю площі розміром з Італію навколо Норильська в Сибіру. Ці та інші екологічні катастрофи завжди були наслідком байдужості, поганого керівництва й радянського варварського ставлення до природних ресурсів. Вони народилися з культури секретності. Вибух у Челябінську-40 офіційно не визнавали впродовж багатьох десятиліть, попри те що він стався на відстані кількох кілометрів від великого міста — того самого міста, де в 1979 році кілька сотень людей померло від сибірської язви, яка просочилася із заводу з виробництва біологічної зброї, розташованого в центрі міста.

Посвячені добре знали про проблеми радянських атомних реакторів: два окремі звіти КДБ, датовані 1982 і 1984 роками, попереджали про «зношене» оснащення (привезене з Югославії) та серйозні неполадки на чорнобильських реакторах № 3 і 4 (який, зрештою, і вибухнув у 1986 році). Цю інформацію тримали в таємниці (і нічого не робили), так само й після вибуху 26 квітня першою інстинктивною реакцією партійного керівництва було замовчати інцидент — на той час по всій країні працювало чотирнадцять установок такого типу, як у Чорнобилі. Москва визнала, що сталося щось надзвичайне, лише через чотири дні після події, а через два тижні видала офіційне комюніке.

Але Чорнобиль не можна було тримати в секреті: міжнародна занепокоєність і неспроможність совєтів мінімізувати шкоду змусили Горбачова через два тижні спершу вийти з публічною заявою, в якій він підтвердив дещо з того, що сталося, але не все; а потім попросити про закордонну допомогу й експертизу. Горбачов був змушений визнати масштаб проблем у його країні, а його співвітчизники вперше публічно дізналися про обсяг державної некомпетентності та байдужості до питань життя і здоров’я. Халтуру, брехливість і цинізм осіб, відповідальних за катастрофу та спробу її приховати, не можна було вважати прикрим викривленням радянських цінностей: це і були радянські цінності, як починав розуміти радянський лідер.

З осені 1986 року Горбачов змінив курс. У грудні того року Андрія Сахарова, найвідомішого у світі дисидента, звільнили з-під домашнього арешту в Горькому (Нижній Новгород), що стало провісником масштабних звільнень радянських політичних в’язнів, які розпочалися наступного року. Цензуру послабили: у 1987 році, після великої затримки, вийшов друком роман Василя Гроссмана «Життя і доля» (через двадцять шість років після того, як М. А. Суслов, ідеологічний комісар партії, заявив, що його не можна публікувати ще «два-три століття»). Спецслужбам наказали припинити глушити закордонні радіохвилі. А в січні 1987 року генеральний секретар КПРС під час промови перед Центральним комітетом партії, яку транслювали по телебаченню, вирішив висловитися на підтримку більш інклюзивної демократії, звертаючись просто до всієї країни через голови партійних консерваторів.