Після війни. Історія Європи від 1945 року

У лютому 1981 року генерал Войцех Ярузельський пересів із крісла міністра оборони в крісло прем’єра замість на той час уже знеславленого Ґерека. У жовтні він став партійним секретарем після Станіслава Кані. Переконавшись у підтримці армії, а також на вимогу рішучих дій з боку радянського керівництва, щоб зупинити вихід Польщі з-під контролю, він швидко вжив заходів, аби покласти край ситуації, що, як розуміли обидві сторони, не могла тривати безкінечно. 13 грудня 1981 року — саме тоді, коли в Женеві відбувалися переговори між США й СРСР щодо ядерного роззброєння — Ярузельський оголосив у Польщі воєнний стан, нібито щоб запобігти радянському вторгненню. Лідерів і радників «Солідарності» кинули до в’язниці (хоча саму спілку офіційно заборонили лише через рік, і з того часу вона існувала «підпільно»[455]).

Якщо дивитися на події після 1989 року, поява «Солідарності» здається першим пострілом в останній битві проти комунізму. Але польську «революцію» 1980–1981 років краще тлумачити як апогей робітничих протестів, які почалися в 1970 році проти репресивного та невмілого партійного керівництва економікою. Цинічна некомпетентність, кар’єризм і змарновані життя; зростання цін, протести, страйки та репресії; спонтанна поява місцевих профспілок й активна участь інтелектуалів-дисидентів; співчуття і підтримка Католицької церкви — усе це були знайомі етапи відродження громадянського суспільства, зворушливо зображені Анджеєм Вайдою у стрічках «Людина з мармуру» (1977) та «Людина із заліза» (1981), повчальних кіноісторіях про зраджені ілюзії та відроджені мрії комуністичної Польщі.

Але це все. Самі по собі ці події та явища не провіщали занепаду комуністичної влади. Як продовжували переконувати Міхнік, Куронь та інші до запровадження воєнного стану і після, можливо, комунізм і прогнивав зсередини та знизу, але його не можна було повалити. Як переконливо показала історія, відкрите протистояння призвело б до катастрофічних наслідків. Тож воєнний стан (який залишався чинним до липня 1983 року) та подальший «стан війни» були визнанням певного роду поразки з боку влади — жодна інша комуністична держава не була доведена до таких заходів, а сам Міхнік назвав їх «катастрофою для тоталітарної держави» (водночас визнавши, що це серйозний «крок назад для незалежного суспільства»). Але в центрі комунізму була влада, а влада була не у Варшаві, а в Москві. Польські події стали бентежливим вступом до історії занепаду комунізму, але залишилися інтермедією. Головна дія відбувалася не там.