Українське письменство

Надзвичайно цікаві подробиці, що стосуються до хвороби Франка. Занедужав поет у Відні р. 1892-го, але, видимо, лікувався не досить уважно, стежив за собою мало і дав хворобі сильно затруїти організм. Першим звістовником можливої paralysis progression М. Мочульський уважає недугу очей, що починає долягати Франкові на початку 1897 р. (під час вимушеного сидіння в темній хаті складався «Мій Ізмарагд»). Перші ознаки паралічу виявилися р. 1906-го. М. Мочульський пригадує дві свої розмови з Франком, що свого часу не міг собі витолкувати, не здогадуючись про дійсний стан здоров’я поета. Перша з тих розмов торкнулася форми Шевченкових поезій, на яку Франко, всупереч попереднім своїм оцінкам, зовсім несподівано і завзято напався. Друга розмова звелася до таких же вихваток проти Драгоманова, ставши відгомоном Франкової промови на студентськім вічі 15 липня р. 1906-го. Спільний тим двом розмовам був якийсь неспокійний, нетолерантний тон. М. Мочульський здогадується, що Франка, уже зачепленого мозковою хворобою, зденервували листи Драгоманова до нього, що саме ладилися тоді до друку, і принагідно дає характеристику тих листів, як сердитих і саркастичних, хоч і перейнятих живим співчуттям, гірких, хоч і «заправлених солодощами духу». Вражлива психіка Франкова затаїла не одну «незгоєну рану» від них, і тепер, р. 1906-го, коли психічний стан захитався, все вибухло спочатку незрозумілим для оточення роздразненням, а потім нав’язною думкою про Драгоманова, що скрутив йому руки дротом і не дав писати. Подібним роздразненням звучить і того часу писана передмова, яку залишив поет до першого тому драгомановських листів: «Я не буду детально розбирати змісту його листів до мене: подаю їх до рук публіки без найменших пропусків та змін, як документи, хоч як при тім терпить моя амбіція. Тільки тепер, прочитуючи їх у цілості, я зрозумів, як мало ті листи дали мені для розширення мого світогляду, а зате як багато важкої муки вони причинили мені. Мені видається, що Драгоманов, певне, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене, зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користі. Драгоманов поводився зо мною непедагогічно — це я писав йому колись у однім листі з гірким почуттям і це повторяю прилюдно тут з таким же почуттям». У передмові до другого томика листів Франко намагається загладити враження від свого нападу: «Тепер, обіймаючи всю цілість (свого листування з Драгомановим), я розумію ясно, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої не спускався ніколи. Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань, упімнень і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації». 1907 р. у житті Франка минув спокійно, без дратування і вибухів maniae grandiosae. Але пригнічений настрій і страшні галюцинації (око смерті в повісті «Великий шум») свідчили про невпинне поступання хвороби. Нарешті, в січні 1908 р. вона виявилася цілком. 21 березня 1908 року Франко виїхав лікуватися до Ліпіка, в Славонії. Про ліпіцьку галюцинацію Мочульський розповідає дуже докладно, зіставляючи два джерела: рукописний мемуар Франка «Історія моєї хвороби» та детальний лист поета до Гнатюка. За Франком женуться духи, що впоряджають над ним суд, «підносять проти нього найстрашніші докори» і потім вкрай змученого зоставляють «серед болотяної толоки край ліпіцької дороги». Дух Драгоманова радить йому повіситися.