Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Серед публіцистичної спадщини Костомарова взято не все: на те не дозволив розмір книжки, задля якої Державне видавництво дало всього 20 аркушів. Через те не передруковані лишились такі важливі писання, як уміщені «у приступних виданнях» — «Книги бытия» або «Лист до Герцена». Позначився на виборі статей також і особистий інтерес редактора — переважно до пам’яток ідеологічного розвитку громадянства та історіографічних течій. Багато через те віддано уваги многолітній полеміці Костомарова з Кояловичем і розмірно небагато історично-літературним та фольклорним писанням.
Всі уміщені у збірці статті тяжать, таким чином, до кількох фокусів. Найважливіші з них: а) «гасло народної історії», що подане було уже в першій дисертації Костомарова, а потім виголошене з кафедри; b) оборона української літератури та її прав на загальне признання. В «центральне п’ятиліття» публіцистичної діяльності Костомарова (1859—1864) ці теми ускладнюються і уточнюються у виступах проти ультрадержавницьких поглядів російської історіографії (полеміка з Кояловичем), то проти історичних претензій поляків (у «Основі»). Останню пору в діяльності історика та публіциста, коли він перейнявся завданням «помирити з собою» уряд, М. Грушевський оцінює як пору хибного опортунізму. Костомаров виступає проти перекладів в українській літературі, нібито непотрібних при загальноімперському значенні російської мови, утворює погляд на українське письменство, як на письменство другорядне, «для хатнього вжитку», позбуваючись серед українського громадянства того авторитету, який завжди за його голосом узнавано. Справді, варт побіжно переглянути сторінки російських консервативних часописів 80-х рр. (коли ця полеміка про «задачи украинофильства» провадилася), щоб побачити, як мало своїми статтями досяг Костомаров. Шановного історика трактовано як ученого дивака, що, довіряючи українофілам, стає жертвою своєї сліпоти. Беручи його арґументи проти неологізмів, проти «кованих слів», як тоді говорено, консервативна преса побиває ними український рух, який Костомаров хотів боронити. «Українська інтеліґенція, — закінчує акад. М. Грушевський, — не могла цього подарувати своєму старому провідникові. З «Задачами украинофильства» Костомаров не тільки вийшов з українського активу, але й змусив його рішуче одмежуватись».
Не з усіма міркуваннями редактора щодо порівнюючої важливості окремих статей Костомарова легко історикові літератури погодитися. Наприкл., приємно було б поряд з «Задачами украинофильства» побачити статтю про Кулішеву «Крашанку» («Вестник Европы», 1882) та ще «П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность» («Киевская старина», 1883, II). Далеко більше, аніж стаття про «Мое украинофильство в «Кудеяре», була б до речі стаття-рецензія на «Чорну раду» із «Современника», де вперше дано характеристику історичної повісті-хроніки, з якої виходить Костомаров і в жанровому означенні свого «Кудеяра». Трудно пристати і на виключення знаменитого листа до видавця «Колокола». Він би не зайняв багато місця, а без нього група статей 1858—1864 рр. страждає на дуже помітну неповноту. До того ж і доступність видань, де цей костомаровський лист надрукований, дуже невелика поза Києвом, Харковом та Одесою, трьома містами, що мають великі, давно упорядковані бібліотеки. Доводиться якнайщиріше пошкодувати, що ДВУ обмежило книгу двадцятьма аркушами і не дало змоги історичній секції Академії видрукувати ще й історично-літературних, фольклорних та деяких публіцистичних писань, як лист до видавця «Колокола» або «Книги бытия украинского народа». Рецензентові в даному разі лишається тільки приєднатися до останніх слів редактора: «Всього того не так багато, видання його вповні здійсниме і повинно бути здійснене. Такий визнаний провідник, що положив печать на цілу епоху, і такий яскравий представник свого часу варт того, щоб його знати, то значить: мати змогу знати».