Українське письменство

Новий імпульс розвиткові української літератури дала пора громадського оживлення 1872—1876 рр. Ціла плеяда діячів, що «при інших, щасливіших обставинах могли зробити дуже багато, та й так серед дуже тяжких злигоднів зробили немало», «поклали нові ширші підвалини для розвою українського народу, нав’язали нитку його розвою там, де її порвано було при розбитті Кирило-Мефодіївського братства і де не могла її нав’язати петербурзька «Основа», — нав’язали зовсім іншими способами науки, ідейності та суспільного підготування, ніж про це можна було думати 1846, навіть 1860—61 рр.». Немовби відгомоном цієї пори, гарячої та плідної, стала поезія Старицького. В його поезіях, друкованих рр. 1865—68, «бачимо перші признаки виходу української поезії з доби епігонства, з наслідування Шевченкової манери».

«Бо коли в добі епігонів майже обов’язково було дивитись на світ і на людей очима співучого селянина, афектувати селянську наївність, починати поезію від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка і потім більше-менше ех abrupto перескакувати на індивідуальне поетове «горе» або «щастя»; коли там усі людські відносини і вся природа мусили бути стилізовані, позбавлені реальних прикмет і деталей, більше-менше в такім самім розумінні, як у орнаментах народних вишивок являються стилізовані квіти та листки, то Старицький відразу відкидає той конвенціональний стиль, кермуючись тим вірним почуттям, що той стиль був природний і поетичний в устах Шевченка, але не може бути тим самим в устах Куліша або пізнішого українського поета. В тих перших поезіях Старицького і у всіх пізніших бачимо виразно, що це говорить український інтеліґент не до фікційного українського народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтеліґентів, про свої інтеліґентські погляди та почування»[219].