Українське письменство

Описуючи простонародних героїв, Квітка вступає, як на його власну думку, в світ, де ще не так нівелювалася людська своєрідність — по-перше, а по-друге, де живе ще віками сформований побут, тисячолітні повір’я, дідівські перекази та поняття. Натуральне письмо поєднується з фольклоризмом, з відтворюванням у повістях народних звичаїв та переказів з усією їх поезією. Ці списані з натури портрети та подробиці звичаїв нема рації одягати в «общий язык» та «очищенный слог». Відірвані від українського мовного ґрунту, вони втрачають більшу частину свого чару. Квітка доводить, що добирати російські вислови йому несила, що він скрізь і завжди збиватиметься на свій український тон. «Потрудитесь, почтеннейший Петр Александрович, вникнуть в видимую разницу наших, — ну именно языков: русского и малороссийского. Что на одном будет сильно, звучно, гладко, — то на другом не произведет никакого впечатления: холодно, сухо. В пример «Маруся» (мова про російський переклад): происшествие трогательно, положение лиц привлекает участие, а рассказ ни то, ни се, [тогда] как малороссийский [текст] берет рассказом, игрою слов, оборотами, краткостью выражений, имеющих силу».

Ставши на цьому ґрунті, Квітка борониться завзято. Тихий та скромний на око, він пише до літературних та редакційних авторитетів у спокійному, ніби незаінтересованому тоні. «Если будет удостоєно чести помещения в журнале вашем, помещайте; нет — без всякого сожаления отриньте, личные отношения и отношения к публике — вещи различные». Але справа стоїть не так просто; в ці скромні слова маскується самолюбний, образливий автор, якого легко зачепити хоч трошечки різким або необережним висловом. Він зумисне збавляє ціну собі, щоб не трапилося в листі кореспондента щось суворіше, як його власний присуд.