Українське письменство

29 листопада 1928 р. скінчилося сто п’ятдесят років з дня народження Г. Ф. Квітки-Основ’яненка; через п’ять літ, р. 1933, завершиться перше століття української прози. Мало не вік цілий відділяє нас від друкованої появи «Салдатського патрета» та «Супліки до пана іздателя», де так гостро було заперечено поширене на той час твердження, ніби нашою мовою «нічого не можна й написати, опріч лайки та глузування над дурнем». Ці дві поважні дати (150, 95) знову збуджують наш інтерес до скромної, але такої значущої постаті того, кому належить почесне титло «основоположника нової української прози».

Ця постать заслуговує якнайпильнішого вивчення. При всій її простоті, їй не можна відмовити характеристичності та тієї окресленості, яку надає їй печать незапереченого хисту.

Історики українського письменства розглядають Квітку, як представника дрібномаєткової чи середньомаєткової дворянської верстви, як речника провінціального служилого шляхетства. І це без сумніву так. Подібно до більшості українських авторів 20—40-х рр. XIX століття Квітка «вірою й правдою» служив тій владі, що нащадків патріотичної козацької старшини, з її культом Богдана Хмельницького та прихильністю до «умоначертания прежних времен», переробила на вірнопіддане малоросійське та слобідсько-українське дворянство. Він був одним із фундаторів харківського інституту благородних (тобто шляхетських) дівчат, харківським повітовим маршалком, совісним суддею, президентом палати уголовного суду. Як письменник, автор призначених для народного читання «Листів до любезних земляків», він подавав голос в обороні існуючого ладу, підтримуючи патріархальну концепцію державно-політичного ладу, де єдиним джерелом влади визнавався факт «батьківства»: «Як Бог на небесах, так один в землі цар. Як батько у сем’ї вбивається за всіх, доглядує за всіма, щоб усім було порівно роботи чи достатку, так за всею землею доглядає і піклується цар. Від нього, від царя, поставлені «начальники і судящі» в губерніях та повітах: генерал-губернатори, губернатори, справники, — і закінчується ця ієрархія адміністративна дідичами, поміщиками, що «убиваються» над своїми підданними, розпреділяють подушне й рекрутів, дають порядок і боронять селян від кривди, за що кожного з них належить, «як отця і начальника почитувати». Крім Білецького-Носенка, що співав славу «благодетельной власти малых монархов», ні один із українських письменників не доходив до такої простолінійної апології самодержавно-кріпацьких порядків. Інші українські автори часом ладні були посадити недобрих панів у пекло, як Котляревський, могли сказати: «Той дурень, хто іде дурним панам служити», — як говорив Гулак-Артемовський, — Квітці здається, що в тогочасних суспільно-економічних умовах життьових «все йде гаразд». Недарма вітав його за ті висновки найконсервативніший із російських журналів «Маяк»: «О, поможи ж вам Боже, добрый земляче! Если вы так проговорите несколько лет, много добра вырастет на русском и малорусском свете».