Українське письменство

Розроблення матеріалу старанне, хоч не завжди однаково заглиблене, що, правда, цілком зрозуміле в роботі, де авторові доводиться братись за питання різного порядку: характеризувати суспільне тло творчості і особливості її технічних засобів. Дуже цікавим, хоч і спірним є твердження про Стефаника, як «продовжника наукового психологічного реалізму», далекого від сутого імпресіонізму, до якого стосується, напр., Черемшинине писання. А. Музичка говорить про відсутність у Стефаника «естетики чи навіть естетизації мови». Від імпресіоністів, на його думку, Стефаник узяв тільки якоюсь мірою свою тематику та ще «свій спосіб давати в коротеньких нарисах, ніби в екстрактах, поодинокі життєві з’явища, в дуже стислому стилі, щоб ними викликати якнайсильніше враження», — але зостався чужий їх манері «класти вагу на мелодії і гармонії». Доводячи цю свою тезу, А. Музичка посилається на листи Стефаника до його видавців на Радянській Україні з дозволом «переписати оповідання на літературну українську мову». «Справжні митці почувань, — завважає з цього приводу дослідник — кричать, щоб говірки плекати, щоб їх культивізувати, щоб їх не змішувати, — тим часом Стефаник приходить сьогодні до того, щоб його говірку заміняти літературною мовою». Але чи не те саме говорив і Черемшина, справжній, на думку А. Музички, імпресіоніст? Принаймні в одному із листів до своїх видавців він пропонував визволити його оповідання від діалекту і на ролю такого редактора мови висував того самого, що й Стефаник, проф. В. Сімовича, який «дуже добре знається і на питаннях літературної нашої мови, і на гуцульському жарґоні». Гадаю, що тут важить не так літературна конфесія письменника, скільки його природне бажання бути приступним якнайширшому колу українських читачів і побоювання, що діалект може стати тому на перешкоді. Та й взагалі навряд чи можна пристати на те протиставлення натураліста-протоколіста Стефаника та імпресіоніста Черемшини, яке уперто обстоює дослідник.