Неболови
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-722-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Неболови». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-722-0
© Ілюха Ю., 2016
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2016
— По всьому? — одуріло повторив він. — По всьому?
Ірина повернулася й кивнула.
— Якщо ти не проти, я залишуся тут. Поживеш поки у Віталія? Усе одно він тобі ключі залишив, його квартира вже майже рік порожня. Речі твої зберу сама — знаю, що ти цього робити не любиш. — Її голос лунав уже зі спальні, яка давно перестала бути спільною, залишилася такою лише шафа. Вона грюкала шухлядками, скидаючи чоловіків одяг у велику спортивну сумку. — Думаю, розлучать нас швидко, адже дітей у нас немає.
— Ти здуріла? Я проти! — остаточно прокинувшись, чоловік стояв у дверях, схрестивши руки на грудях, і сердито дивився на неї. — Чого тобі ще бракує? Квартира є, робота є, он, машину до кінця року збиралися взяти із салону. Десять років пахав-пахав з ранку до ночі, усе додому тягнув, а тепер — не такий, до побачення, усе коту під хвіст?
— А ми з тобою змінились. — Зупинившись, застигла зі жмутом футболок у руках. — Пам’ятаєш, як колись ти купив мені відро троянд на всю стипендію, а потім місяць ходив на пари пішки з іншого краю міста? Я тоді така щаслива була… От би це повернути… — Відчула, як на очі навертаються сльози, швидко закліпала, аби тільки він не помітив. — А зараз що… наче ще молоді, а живемо так — за інерцією. Навіть не живемо — існуємо разом, як рослини-паразити… Якщо ти проти — нас розлучать в односторонньому порядку. — Футболки полетіли в сумку. — Не бійся, твого нічого не заберу, поділимо навпіл.
— У тебе хтось є?
— Не доводь до абсурду. Ти ж знаєш, що ні. — Вона вигрібала з ванної кімнати начиння для гоління. Зауважила, що забула покласти рушника, узяла нового, з наліпленим цінником. — Ну, здається, все, — простягла йому запаковані речі. Прошу тебе: іди зараз. Я хочу побути сама.
Чоловік валізу взяв, усім своїм виглядом демонструючи, що так просто здаватися не збирається.
— Може, тобі й ключі віддати? — вимовив гнівно-глузливо. — Завтра про це поговоримо, коли ти перебісишся. — Гримнув за собою дверима.
Залишившись сама, Ірина почала гарячково прибирати в кімнатах, звільняючись від непотрібних речей. Усе летіло на одну купу: старий одяг, пожовклі жіночі журнали, іграшки, непотрібні подарунки, принесені чоловіком і знайомими бозна-скільки років тому. Поскидала весь цей мотлох у велику картату сумку, винесла надвір і поставила біля сміттєвих баків — раптом комусь знадобиться. А повернувшись на кухню, заварила собі кави. Такої міцної та гарячої, щоб аж обпікала всередині своєю духмяною гіркотою. Довго пила її, розтягуючи маленьку чашку на якомога більше ковтків, а потім накрила блюдцем та перевернула. Невідомі узори на стінках заспокоювали й зачаровували. Вдивлялася у ці пророцтва, шукаючи в поєднанні кавових піщинок свій завтрашній день. Вірила, що він буде добрим.
Синьйора Неоніла
Неоніла Семенівна Царик, чепурна моложава бабуся, відкладала гроші одразу на дві масштабні події: онукові Миколці на перше вересня і собі на смерть.
— Ох ти ж горечко моє, знову штанці порвав, — бідкалася вона, вкладаючи внука спати та роздивляючись наслідки його денних подвигів, що космічними чорними дірами підморгували їй з подертого одягу. Вона тяжко зітхала та діставала з горішньої полиці одежної шафи затертий від часу непідписаний конверт, у якому зберігала всі свої заощадження.
Магічний ритуал перерахунку грошей у конверті Неоніла Семенівна проводила щовечора. У нічній сорочці, з розпущеним сивим волоссям, яке вдень зазвичай було скручене в статечну гульку, у великих окулярах царицею сиділа вона на розстеленому дивані, а зелені долари, рожеві євро та рідні жовті гривні літали навкруг неї в різнокольоровому хороводі, повільно опускаючись на акуратні стосики від помаху її худої маленької руки. Утім, від проведення цього ритуалу кількість грошей у конверті не збільшувалась, а тільки зменшувалась. Шестирічний Миколка, який стиха сопів під протилежною стіною, ріс як з води. Ще трішки — і це дитяче ліжечко буде для нього замале. Речі на хлопчику горіли, і, дістаючи чергову купюру зі свого паперового «банкомату», Неоніла Семенівна з тривогою думала, що буде з ними, коли з часом ці гроші розтануть, як сніг навесні. На одну лише її пенсію колишнього культпрацівника вдвох з дитиною не протягнути.
Ось уже три роки онук жив із нею в малогабаритці на першому поверсі. Усе в цій квартирці було компактним, аж ляльковим, під стать господарці — жінці сухорлявій та невеличкій на зріст. Стіни тісної кухні, у якій було місце лише для газової пічки на дві конфорки, старенького холодильника «Донбас», стола, більше схожого на високий табурет, та двох стільчиків, здавалося, аж розтягувалися, коли її заповнювала собою мініатюрна Неоніла Семенівна. Посуд доводилося мити у ванній — мийки в кухні не було.