Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
Та не тільки це було фундаментом нашої щирої дружби. Ми якось зізналися один одному, що кожного з нас викликали поночі в полковий «особый отдел», і лейтенант НКВД Пінчук вербував його й мене в сексоти, щоб ми доносили один на одного. Василеві було простіше, він заявив, що швець на таких тонкощах розумітись не може, мене ж – виключеного з університету студента, до того ж, брата репресованого упівця – лейтенант шантажував і тероризував аж до арешту Берії. Мене й донині морозить на згадку про ті постійні нічні виклики. Не знаю, що було б зі мною, може б, я, стероризований, колись і застрелився на посту, якби не Василь, з яким я ділився кожною крихтою своєї біди.
Подай звістку мені, мій старий приятелю!
Моя служба в армії була довгою, і я постійно карався жалем за втраченими роками (мої однокурсники закінчували десь там університет, а я – «через день на ремень, через два – на кухню»), не знаючи ще того, бо й звідки було мені знати, що за тяжке прокляття письменник раніше чи пізніше щедро винагороджується.
Свої прозові спроби я висилав батькові й отримував від нього довгі й мудрі листи, в яких він суворо оцінював мою писанину, але й заохочував (я ті листи свято зберігаю донині), а одна його порада стала моєю творчою засадою, від якої я й донині ні разу не відступився: «Письменник мусить постійно вчитися і без упину працювати над словом, інакше не вмітиме і не матиме що переливати у творчість».
Я схопився, сприйнявши цю пораду: адже доля закинула мене на Закавказзя один тільки раз, більше не закине, коли ж я матиму знову таку можливість – пізнати життя цього неповторного краю, його мистецтво й культуру?
Я взявся за вивчення азербайджанської й грузинської літератур. Незабаром моїми кумирами стали Акакій Церетелі і Мірза Фаталі Ахундов, я почав писати вірші, наслідуючи великого грузина, й оповідання, сюжети яких навіювалися п’єсами знаменитого азербайджанця. Я захотів увіч пізнати обидві батьківщини письменників, а тому у вільний час блукав ізворами Малого Кавказу неподалік Гянджі, пішки добирався в аджикентські відроги гір до ока азербайджанської землі – високогірного озера Гйок-Гйоль, обкурювався солоним пилом євлахського степу (як болить мене серце, що там нині ллється кров); зачарований стояв перед пам’ятником Руставелі на проспекті в Тбілісі й спинався на Мтацмінду і хребет Шавнабада (і там нині ллється кров!) – й журився марністю набутих знань, не відаючи з причин зелепужної юності, що в житті людини, а тим паче письменника, ніщо не пропадає даром, що кожна зернина життєвого досвіду проросте у свій час.
Тож трапилося потім у моєму житті те, чого я тоді зовсім і не сподівався… Давно я вже зазнав насолоди від терпкої, з присмаком гірчичного зерна праці історичного романіста, мандрівки стали для мене не розвагою, а робочою потребою: та ось, проїздивши півсвіту, я враз шемно затужив за тим краєм, куди завели мене стежини юності, де дивиться в небо голубим оком озеро Гйок-Гйоль, де пливе, поєднуючи живильною артерією Грузію й Азербайджан, повновода Кура й куриться солоний степ біля Євлаха, де я збагатився творчістю Церетелі й Ахундова, Нізамі й Руставелі…
Восени 1978 року я приїхав сюди у складі делегації на Дні української культури в Азербайджані. Через двадцять п’ять років побачив мою Гянджу – на рівнині Шейха, у притворі гробниці Нізамі. З Дашкесанських гір вихоплюється той самий бурхливий Кошкор-чай, над яким за тридцять кілометрів від Гянджі скупчилося село Ял-кишлак, де стояли наші казарми, і схожі на азербайджанку Айну, в яку я був безнадійно закоханий, чорноокі красуні перуть білизну в річці, і такі ж як колись кучеряві хлопчиська, замурзані ягодами шовковиці, вибігають назустріч, і я втираю сльози, і приходить до мене святкове усвідомлення того, що моє серце міцно зрослося з цим краєм.