По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Видно, Богдан добре знав ці місця, бо йшов упевнено якоюсь стежкою. Небо на сході світлішало., Почали спускатися трав’янистим схилом і відразу опинилися в тумані.
— Плавати вмієш? — запитав сотник, не обертаючись.
Чорт смикнув Тараса за язик.
— Так я ж теж карась…
— Що-о? — сердито зиркнув на нього Богдан, але тут же зрозумів і розсміявся надзвичайно добродушно. — Ось тобі й псевдо. Будеш у мене в сотні Карасем. Звідки родом? Тільки не бреши! Східняк?
Тарас знав, що йому, так чи сяк, доведеться відповідати на такі запитання й давно вирішив розповісти Богданові правду, затаївши тільки партизанську лінію своєї біографії.
— Полтавської області.
— Українець?
— А хто ж іще?
— Справжній?
— Хіба бувають несправжні?
— Бувають… — неохоче й загадково промовив Богдан.
Розмова урвалася. Вони підійшли до річки. Тут туман був густіший. Тарас ледве розрізняв постать свого супутника. Майже біля самих ніг чувся тихий плескіт і дзюрчання води.
— Тут метрів зо тридцять… Не втопишся?
— А що, жаль буде? — Тарас почав, роздягатися.
— Трохи… Допоміг усе-таки мені. Хто його зна, як би воно повернуло…
Сотник замовк, стяг з ноги чобіт і раптом сказав якось по-хлоп’ячому весело, самовдоволено.
— А спритно ми з тобою цього германа впорали! Га? В один мент! Здоровий герман був… Єфрейтор!
— Не любиш німців? — ледь насмішкувато спитав хлопець.
— Ненавиджу! — з раптовим запалом, що аж вразив Тараса, вигукнув Богдан. — За що мені їх любити? Вони мого батька й брата вбили. Ні за що! Так їм захотілося, щляк би їх трафив! Це кабани дикі. Вони нас, українців, за людей не мають.
«Ти бач, до чого додумався бандерівський сотник, які америки відкриває…» — з посмішкою відзначив про себе Тарас. Він зрозумів раптом, що Богдан взагалі досить простодушний сільський хлопець і, треба думати, не зовсім добре розбирається в тому, що відбувається навколо нього. Але гітлерівців він, очевидно, ненавидів щиро. Це було на руку Тарасові.
Зв’язали у вузли одяг, попливли. Вода здалася Тарасові теплою, та все ж пливти в тумані було страшнувато. Богдан десь поруч, невидимий, з силою загрібав вільною рукою, голосно бив по воді ногами, пирхав, стогнав, спльовував. Один раз скрикнув злякано.
— Гей, ти! Живий?
— Куди я подінуся… — ліниво відповів Тарас. Він плив легко, без сплеску, тішачись несподіваним купанням.
На тому березі туман стелився низько, по коліна. Велика, широка долина була мовби вкрита легесеньким, пухнастим снігом. На порожевілому небі м’якою хвилястою лінією вимальовувався недалекий ліс.
— Файно! — стрибаючи на, одній нозі й намагаючись попасти другою В холошу, якось по дитячому радісно сказав Богдан. — Правда? Люблю таке життя… — несподівано запитав, скоса позираючи на Тараса: — Слухай, ти справді злодій?
— Еге! — з невинним виглядом підтвердив Тарас. — Я коней краду й продаю циганам. Буває, й банк пограбую. Але це коли мене запрошують до Америки. Там банки багаті.
Богдан аж рота роззявив від подиву, але, почувши про банки й Америку, зрозумів, що хлопець одверто насміхається з нього Це йому не сподобалось. Насупився, запитав суворо:
— А за що в тюрмі сидів?
— Е-е… — зневажливо махнув рукою хлопець. — Дрібниці! Всього лише кошик яблук.
— Потяг усе-таки! — неприязно пирхнув сотник.
— Тягнув інший, я — сидів.
— Таке буває! — повеселів Богдан, — Рідко, але трапляється. Значить, так. Розказуй про себе все. Тільки не круги! Як у попа на сповіді. Мене не бійся. Я тобі нічого поганого не зроблю, а допомогти завжди зможу.
Вони вже йшли стежкою вздовж берега річки. Шмагали швидко, намагаючись зігрітись — білизна намокла, прилипла до тіла. Тарас цокотів зубами. «Терпи, карасю» — в думці промовив він, і посинілі губи здригнулися в гіркій усмішці.
— Ну? — нетерпляче кинув через плече Богдан. — Давай!
І Тарас розпочав свою розповідь.
Після того, як Тарасові вдалося за допомогою Оксани підірватися в Полянську від поліцая, що переслідував його, і він затесався в колону людей, яких висилали на роботу в Німеччину, щастя наче відвернулося од цього бувалого, кмітливого хлопця. Дальші події його життя були ланцюгом суцільних злигоднів. Не встигав він вирватися з однієї біди, як відразу ж потрапляв у другу. Вже в перші дні дороги невільники здогадалися, що на них чекає в Німеччині. Їх везли в закритих вагонах. Відро води і дві буханки хліба на добу на сорок чоловік. Тараса лякав не голод. Він не міг примиритися з думкою, що в той час, коли його товариші воюватимуть, пускатимуть гітлерівські ешелони під укіс, йому доведеться тягти лямку на заводі чи фермі в Німеччині. Такої ганьби Тарас не зміг би пережити. Однак справа оберталася погано. Дві спроби втекти по дорозі закінчилися тим, що Тараса й двох його нових приятелів відлупцювали й перевели в карцер — вагон з оббитою листовим залізом підлогою і загратованими вікнами. Вагон цей відразу ж одержав гірко-іронічну назву: «Привіт на батьківщину!»