Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
— Ну, я ж з вами.
— Усе одно субота сьогоднi, — знизав плечима Бондар i пiшов стежкою вниз, до зруйнованих мурiв.
Подавшись за ним, я оминула мур, той самий, на вершинi якого вночi стримiв привид, далi обiйшла розвалини з тилу i побачила бiля стiни п'ять сходинок, що вели донизу i закiнчувалися на диво мiцними, оббитими залiзом дверима. Директор дiстав з кишенi куртки ключ i почав вiдмикати величезний навiсний замок.
— Дверi поставили, бо сил бiльше нiяких не вистачало, — пояснив вiн. — Дорослi, кажу ж вам, обережно сюди заходять. Зате дiтвора лiзе аж бiгом. Дверi я розпорядився поставити сюди майже вiдразу, коли прийшов на свою нинiшню посаду. Тiльки звичайнi, не такi серйознi. До того часу сюди заходив, хто хоче, i пацанву кiлька разiв доводилося з лiхтариками шукати. Дверi ламали кiлька разiв, раз навiть iз петель зняли, — говорячи так, Бондар нарештi впорався з замком. — Тепер уже шiсть рокiв оцi стоять. Спецзамовлення, не кожна вибухiвка вiзьме, — закiнчив вiн не без гордостi i потягнув дверi на себе. — Ласкаво просимо, гостi дорогi!
Менi здалося, що прочинилися не дверi, а розчахнувся хижий ненаситний рот якогось чудовиська: зсередини, наче з пащi, вiдразу потягнуло сирiстю, сумiшшю гнилiсних запахiв невiдомого походження, i безоднею. Аби не пошкодувати про свiй прихiд сюди просто зараз, тим самим давши цьому провiнцiйному дiячевi культури зайвий раз посмiятися, я рiшуче ступила на верхню сходинку i зiйшла вниз.
Бондар пропустив мене вперед, а потiм зачинив дверi.
Страшно стало вiдразу, раптом i дуже. Жах накинувся так швидко i хопив так чiпко, що я навiть не усвiдомила, як тут прохолодно й вогко. Свiтло зникло так само раптово, як настала справдi могильна тиша. Шугнула думка — це все, це назавжди, та Бондар нiкуди не зникав, вiн стояв тут, у темрявi, поруч зi мною, шарудiв одягом i над нашими головами засяяло жовтувато-рожеве коло — свiтло вiд кишенькового лiхтарика.
— А це правда треба було робити? — поцiкавилася я, намагаючись зберiгати спокiй i вiдчуваючи, що менi це не вдається.
— Що саме? Запалювати лiхтарика?
— Зачиняти дверi.
— Ларисо, — тон Бондаря звучав цiлком серйозно, — ви ж самi не так давно бачили бродячого пса i злякалися його не менше, нiж тепер — пiдземелля.
— З чого ви…
— З того! Давайте, раз уже ви мене сюди притягнули, а я погодився витратити на вас частину суботи, ви довiритеся менi, добре? Хочете вийти просто зараз на поверхню — нема проблем. Але якщо вас прикрутить пройтися далi, дверi я мушу зачинити. Нема гарантiї, що сюди не забiжить пес. I уявiть собi, як ми дамо собi з ним раду в темрявi, у цих не надто широких галереях. А якщо залишити тварину тут i зачинити, вона здохне й завоняється. Або її загризуть тутешнi щурi, що так само не заважатиме псинi засмердiти. Тодi сюди доведеться викликати спецiальну бригаду в протигазах, аби шукати в лабiринтi, нехай не найбiльшому в свiтi, собачий труп. Я все пояснив?
— Усе, — зiтхнула я, дивлячись на свiтлу пляму на стелi.
— Тодi як — нагору чи пройдемося?
— Раз зайшли — давайте пройдемося.
Промiнь лiхтарика спустився зi стелi, яка нависала майже впритул до наших макiвок, пройшовся по похмурих стiнах i пронизав морок перед нами, закликаючи рухатися вперед.
Перша галерея виявилася довжиною не бiльше трьох метрiв i далi розходилася класичними трьома коридорами, такими самими вузькими i бiльше схожими на кротячi нори або на ходи Лаврських печер. Мiй поводир завернув праворуч, я ступила за ним i розвела руки. Спочатку долонi торкалися вогких стiн вiльно, та варто менi було зробити кiлька крокiв — i прохiд почав звужуватися. Дуже швидко коридор зiщулився так, що стiни торкалися плечей, тож за прикладом Бондаря я повернулася боком i просувалася так аж до наступного переходу. Тепер у рiзнi боки вели два ходи, причому склепiння того, що звертав лiворуч, виявилося нижчим, анiж того, що вiв у галерею навпроти.
— Куди б ви пiшли тепер? — запитав iз темряви провiдник.
— Направо, — без коливань вiдгукнулася я.
— Так i задумано. Насправдi цей лабiринт не з найскладнiших. Тут не так багато пасток. Але, по-перше, Вiтольд Ржеутський вiдзначався жорстокiстю та певною збоченою уявою, однак надто поспiшав втiлити свої фантазiї в реальнiсть. Тому досить примiтивний за своєю побудовою лабiринт його цiлком задовольняв. А по-друге, навiть такий, з дозволу сказати, атракцiон мав на метi не стiльки заплутати полоненого, скiльки залякати його, натиснути i пригнiтити психологiчно. Спробуйте для iнтересу пiти в правий коридор. Це краще, нiж я вам почну зараз читати лекцiї пiд землею. Уперед!