Легенда про безголового

— Так, — обмежилася я непевною вiдповiддю, знаючи — допити слiдчий Комарова вмiє проводити краще за кандидата iсторичних наук Бондаря, i менi доведеться їй усе ж таки розказати про нiчну пригоду бiля маєтку Ржеутських. — Як у тебе день пройшов?

— А, — Тома вiдмахнулася. — Цiкавого мало. Писанина в основному. Не знала, що сказати начальству, тобi — тим бiльше. Може, Ларо, їхала б ти…

— Я тут заважаю?

— Язика прикуси! — гаркнула вона цiлком серйозно. — Тобi, кумо, вiдпочивати треба, а з нами тут вiдпочинок зараз поганий.

— Менi краще знати! — вiдрiзала я, налила собi окропу в заварку, обережно, боячись попектися, сьорбнула. — Поки що, Томо, я вам, здається, тiльки допомагаю на громадських засадах.

— Ага, особливо Яровому…

— Ну, це вже кому як пощастить. Слухай, а Жихар…

— Що — Жихар? Напився i спить? Я тобi так скажу: якби вчора не в Кам'янцi, то Олег би йому в нас удома так само б налив! Хлопець фактично другий тиждень по цiй справi паше сам, причому — не триндить i папери для тлустих папок пише, а паше, наче коняка! I раз у нас справа тупцяє на мiсцi, на вихiднi вона з мiсця не зрушиться. Тому Стас має повне право розслабитися!

— Боже збав, Том, не збираюся я нiчого поганого казати про вашого дорогого Стаса!

— Ну, так вам i повiрили, тiтко!

На нашi пiдвищенi голоси в кухню просунувся Жихар, власною велетенською пом'ятою бритоголовою персоною. Вiн з'явився — i в мене вилетiло з голови, з якої причини я взагалi завела про нього розмову i що хотiла дiзнатися. Хоча чоловiк i спав цiлий день, виспаним, а тим паче вiдпочилим — не виглядав.

— Доброго ранку, Україно, — пiдсмикнула його Тамара.

— Хочеш — хай буде ранок, — Стас пiдхопив табуретку, пiдсунув ближче до хазяйки, сiв поруч. Навiть сидячи її голова була на рiвнi його плеча. — Ти, Антонiвно, можеш робити зi мною все, що хочеш. Собакою в будi посели i годуй — чужi тут не ходитимуть. Хто б у цьому сраному мiстi так оце за мене заступався!

— Нема потреби, — мовила я. — Нiхто i не збирався на тебе нападати. Просто хотiла запитати, чи довго ти ще спатимеш. I якщо нi, то чи збираєшся потiм додому досипати. I якщо не збираєшся, то чи не прогуляєш одну не першої молодостi та юридично ще не розлучену жiнку?

Усе це я видала на одному диханнi. Наперед цей виступ я не продумувала — фраза склалася якось так сама, i тепер на мене витрiщилися двi пари круглих здивованих очей.

— Ти ж тiльки що гуляла? — видушила з себе Тамара.

— А я хiба кажу — зараз? Ось чаю поп'ємо — i вперед. Я ж у вiдпустцi, а Стас — на квадратний кiлометр єдиний кавалер.

— Дiвко, ти що задумала? — Тамара не зважала на присутнiсть поруч iз нею Жихаря.

— Нiчого особливого. Погуляти хочу, а самiй набридло. Можемо всi разом, чи слабо?

— З нас такi гуляки… — махнула рукою Тома, подивилася на Стаса, який ще не до кiнця прочухався i не зовсiм розумiв, що саме вiдбувається довкола нього, i знизала плечима: — Гуляйте, раз треба. Тiльки хоч дай знати, куди пiдете. Бач, неспокiйно у нас — людям голови рубають.