Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
— Тому i беру охоронця.
— Значить, усе ж таки охоронця, — приречено промовив Стас.
— А менi просто цiкаво, пане капiтане мiлiцiї, у якому, так би мовити, форматi ви уявляли собi подiбну прогулянку?
— Я вашими розумними фразами не заморочуюсь. Хочеш — пiдемо гуляти. Я сам пройтися хотiв, — Жихар почав незграбно пiдводитися.
— Хоч поїмо давайте! — так нiчого й не розумiючи, Тамара вирiшила повернути ситуацiю в звичне для неї, як господинi, русло.
Проти вечерi нiхто не заперечував.
Ми вийшли в сутiнки.
Стас майже вiдразу спробував узяти мене за руку, наче школяр на першому побаченнi, та я iнiцiативно обвила своєю рукою його правицю i навiть дозволила собi трошки притиснутись. Ось так, поруч iз мужчиною, я не ходила давно, i нiхто не казав, що нагадувати собi про подiбнi речi шкiдливо. Менi зараз було дуже приємно, спокiйно, затишно, через те подумки я лаяла себе чимдалi сильнiше й сильнiше. Адже на цю прогулянку в мене вже були свої плани, якi сто процентiв розбiгалися iз планами Жихаря.
Деякий час ми простували мовчки, нарештi Стас пробасив:
— Куди гуляємо? У «Павук»?
— Чого вiдразу в «Павук»? Ми там учора сидiли, пiсля Томиної вечерi закуска «Фантазiя» в горлi стане. Коли взагалi чесно — я побоююся павукiв. Правда, менше, нiж мишей, щурiв та гадюк.
— Значить, не в «Павук», — зробив свiй висновок Жихар i зупинився: — Тодi як?
— Для початку давай пройдемося туди, де є хоч якiсь лавки, i присядемо.
Лавки знайшлися в центрi, у невеличкому скверику бiля мерiї. Поки йшли, трiпалися нi про що i, як менi здалося, не особливо дослухаючись одне одного. Коли нарештi присiли i Стас одразу спробував обiйняти мене за плечi, я легенько поклала руку йому на колiно, одночасно, ворухнувши плечима, скидаючи його важеньку руку. А щойно вiн наполегливо повторив спробу, без передмов, одним махом, розказала про побачене вночi на руїнах i сьогоднiшню денну прогулянку.
— Погуляли, значить, — пiдсумував сказане Стас i закурив.
— Не ображайся i не злися. Це справдi дуже важливо, а сама я з цим не впораюсь.
— Цiкаво, як ти хочеш iз цим впоратися? Влаштувати облаву на привида, спецназ у бронiках викликати?
— Думаєш, я це придумала?
— Не знаю, — вiн випустив дим перед собою. — Не знаю, для чого тобi це придумувати. Вигоди твоєї не бачу.
— Правильно. Тодi що я, на твою думку, бачила?
— Так само не знаю.
— Тому пропоную посидiти ще трохи, коли зовсiм стемнiє, пiти туди разом. Може, вдасться щось подiбне побачити.
— Ага, — Жихар сплюнув пiд ноги. — Засiдка на привида. Дуже оригiнально.
— Тодi що — так це залишити?
Вiдповiддю була тиша. Стас мовчав весь час, доки докурював, а потiм, кинувши бичок пiд ноги, ляснув себе долонями по колiнах.
— Вам, тьотю Ларисо, пофартило. Для перевiрки ваших галюцинацiй ви вибрали найбiльшого придурка в Подiльську. Навiть двох — цей директорець наш така сама штучка, тiльки, на вiдмiну вiд мене, цього не знає. Використала ти його, а вiн радий старатися.
— Стасе, — я знову поклала йому руку на стегно, i цього разу жест вийшов абсолютно щирим, не мав на метi жодної стимуляцiї чи провокацiї. — Стасе, тобi ж самому цiкаво. Ну, скажи — правда ж?
— Менi все цiкаво, — вiн пiдвiвся. — Гаразд, пiшли пройдемося й почнемо потроху висуватися до Ржеутських. Тiльки навряд чи безголовий привид прийде туди на твоє замовлення.
Цього я так само боялася.
Коло руїн ми опинилися трохи бiльше, нiж за годину. Нiч уже остаточно вступила в свої права i, наче спецiально, виявилася несподiвано зоряною. За давньою звичкою, що залишилася ще зi школи, я спробувала знайти серед зiркового розсипу Великий Вiз i Чумацький Шлях, миттю захопилася i якби не рука Стаса — точно полетiла б носом у канаву.
— Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная, — проговорив вiн, не пускаючи мою руку. — Щоб ти знала, в тутешнiх мiсцях молодi парочки люблять прогулюватися. Сюди навiть деякi спецiально цiлуватися приходять. Затишок, романтика, все таке…
— Бачила вже вашу романтику. Засрате, запльоване, собаки бiгають…
— Ой, я тебе умоляю! Ну, де ти його бачила? — дiловито запитав Жихар.
— Звiдси не видно. Там, де високий край муру, той, що на дорогу виходить.
— Ясно-понятно. Значить, давай пiдiйдемо з iншого боку, є там одна чудова позицiя. Такi собi кущики.
Вiн повiв мене, нагадавши, аби дивилася пiд ноги. Я вже освоїлася в цiй мiсцевостi, та й зiрки явно засвiтили сьогоднi для нас. Та все ж таки кiлька разiв то одна, то друга нога потрапляла в невеличкi рiвчачки. Нарештi Стас зупинився. Мiсце вiн справдi вибрав чудове: на невеличкому лiсистому горбку серед дерев розрiсся чагарник, який прикривав нас iз боку руїн, тодi як нам було все iдеально видно.