Легенда про безголового

— Не думаю, Анатолiю, що ми повиннi тут про це зараз дискутувати, — менi справдi не подобалася ця розмова, але виключно через те, що я не могла зрозумiти її предмету. — Покiйному Сизому, журналiсту, до речi, ви допомогли…

— Що значить — допомiг? Вiн пише путiвник для iноземних туристiв. У всякому разi, так вiн менi сказав. I не думаю, що збрехав — молодi шакали мене дратують i непокоять бiльше. Вiн заплатив за консультацiю. Я не говорив цього вашим друзям iз мiлiцiї, бо якщо для Києва подiбнi речi нормальнi, то тут вони не сприймуться. Так, у Сизого був бюджет i вiн виклав менi за користування iнформацiєю двадцять доларiв. Грошi невеликi для Києва, а тут я зможу додатково заплатити Стьопi — i вiн пофарбує паркан.

— Стьопi?

— Наш сторож. Бачили його? Бачили, такий чоловiк у кепцi, в саду порався. Коли тепло, з травня по вересень, я дозволяю йому ночувати у флiгелi. За штатним розкладом сторож отримує копiйки, тому я радий з кожної можливостi пiдкинути йому грошей. Хто мене за це засудить?

— Заспокойтеся, нiхто не збирається…

— Почекайте, Ларисо, я закiнчу. Цей Сизий не змiнив мого ставлення до журналiстiв у цiлому. Але вiн, принаймнi, спробував працювати з ученим цивiлiзовано, як у всiх нормальних країнах. Менi шкода, що вiн загинув так страшно, але шукати вбивцю — не моя i, погодьтеся, не ваша справа. А ось за це, — Бондар кивнув на дiру пiд стелею, — я б спускав сторожових собак. А тепер, — скандальнi нотки з його голосу зникли, — скажiть, що я чудовисько.

— Мiнотавр страшнiший, — посмiхнулася я. — До речi, ми його так i не знайшли.

— Для нас це добре.

— Ви маєте право на будь-яку думку. Зрештою, газети пишуть, що ми вже три роки живемо у вiдкритому демократичному суспiльствi. I я затягнула вас сюди не для того, аби ми дискутували про роль журналiстiв у життi кожного з нас.

— А для чого?

Оп-па! Справдi — для чого? Розказати, що вчора вночi бачила безголового привида на цих руїнах?

— Менi цiкаво. Ви ж пов'язуєте давню страшну казку з нашою суворою реальнiстю? Ось я i вирiшила хоча б частково вiдчути те, що вiдчуваєте ви. Можливо, почну думати так, як ви, i опинюся на вашiй хвилi. Якщо ще якось треба пояснити свої дiї, то вважайте — розлучена київська панi у вiдпустцi намагається зовсiм не здурiти i чимось себе зайняти. Цiлком може бути, що я займаю себе зараз абсолютними дурницями.

— Виходить, я вас тут, пiд землею, серед щурiв розраджую?

— Сама не знаю, — тема розмови починала мене хвилювати — потреба пояснювати справжню причину своїх не зовсiм логiчних з точки зору здорового глузду дiй ставала все гострiшою, а менi б цього не хотiлося. — Полiземо на гору через цю дiру чи повернемося назад i вийдемо, як бiлi люди, через дверi?

Бондар постояв мовчки, потiм наблизився до отвору, пiдстрибнув, ухопившись руками за його краї, кумедно дригаючи ногами, пiдтягнувся i вивалився нагору. На якусь мить зник iз очей, потiм його постать загородила отвiр, а разом з ним — i свiтло.