Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Другие детективы » Легенда про безголового
Легенда про безголового - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Легенда про безголового

Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:

Подружнє життя київського адвоката Лариси Гайдук не склалося, велике місто набридло. Бажаючи поміняти обстановку і спокійно відпочити, молода жінка приїздить до своєї подруги у Подільськ. Але спокій тут виявився оманливою машкарою — маленьке мальовниче містечко на Поділлі налякане серією жорстоких убивств. Лариса мимоволі втягується у процес слідства. Яким чином ці події пов’язані з давньою місцевою легендою про Безголового та ким насправді є привид, що з’являється на руїнах старого панського маєтку, — пошук відповідей на ці запитання може коштувати життя головній героїні.
1 ... 36 37 38 39 40 41 42 43 44 ... 76
Перейти на страницу:

— Значить, хтось тут таки буває?

— Привид Вiтольда Ржеутського, який прорив вхiд до пiдземелля? — директор знову знущався.

— Привиди безплотнi. Навiть такий матерiалiст, як я, це знаю. Давайте глянемо.

Перетнувши останнiй коридор, ми опинилися в невеличкiй, форми неправильного прямокутника галереї. Просто перед нами була мурована стiна, а з iншого боку, на рiвнi облич, свiтився невеличкий, на одну людину, прохiд на гору. Я примружилася, встигнувши вiдвикнути вiд денного свiтла, i з задоволенням вдихнула свiжого повiтря.

— Бачте, хтось таки сюди лазить!

— Знаю я, хто, — незадоволено буркнув Бондар. — Вони вже кiлька разiв мене просили, тiльки я їх ганяв… Усе ж таки дiсталися сюди, придурки…

— Ви про кого це так?

— Дигери i журналiсти з ними. З Хмельницького, з Кам'янця, навiть iз Києва дзвонили — пустiть i пустiть у печери!

— А вам шкода?

— Шкода! — виклично мовив Бондар тоном, якого вiд нього я ще не чула. — От шкода! Ларисо, я вчений, iсторик, дисертацiю кандидатську захистив i пишу докторську! Подобається це комусь чи нi, приймає хтось це чи нi, але я — вчений, розумiєте? Я працюю, витрачаю свiй час, проводжу копiтку роботу, дослiджую, а плодами цiєї працi нахабно хочуть користуватися всякi роззяви, яким до моїх трудiв нема жодного дiла!

— Ви про журналiстiв? Не любите їх?

— Терпiти не можу! Саме з цiєї причини: розпитують, пишуть, фотографують, а потiм видають це за свiй матерiал i свою тему. А я, кандидат iсторичних наук, який кладе весь вiльний час на впорядкування музею, вибивання ґрантiв та спонсорських коштiв i фактично не має часу на те, що в тих таки журналюг називається особистим життям, залишаюся для них лише джерелом iнформацiї, за яку їм — їм, Ларисо! — заплатять i за яку їх похвалять! Це справедливо?

— Не думаю, Анатолiю, що ми повиннi тут про це зараз дискутувати, — менi справдi не подобалася ця розмова, але виключно через те, що я не могла зрозумiти її предмету. — Покiйному Сизому, журналiсту, до речi, ви допомогли…

— Що значить — допомiг? Вiн пише путiвник для iноземних туристiв. У всякому разi, так вiн менi сказав. I не думаю, що збрехав — молодi шакали мене дратують i непокоять бiльше. Вiн заплатив за консультацiю. Я не говорив цього вашим друзям iз мiлiцiї, бо якщо для Києва подiбнi речi нормальнi, то тут вони не сприймуться. Так, у Сизого був бюджет i вiн виклав менi за користування iнформацiєю двадцять доларiв. Грошi невеликi для Києва, а тут я зможу додатково заплатити Стьопi — i вiн пофарбує паркан.

— Стьопi?

— Наш сторож. Бачили його? Бачили, такий чоловiк у кепцi, в саду порався. Коли тепло, з травня по вересень, я дозволяю йому ночувати у флiгелi. За штатним розкладом сторож отримує копiйки, тому я радий з кожної можливостi пiдкинути йому грошей. Хто мене за це засудить?

— Заспокойтеся, нiхто не збирається…

— Почекайте, Ларисо, я закiнчу. Цей Сизий не змiнив мого ставлення до журналiстiв у цiлому. Але вiн, принаймнi, спробував працювати з ученим цивiлiзовано, як у всiх нормальних країнах. Менi шкода, що вiн загинув так страшно, але шукати вбивцю — не моя i, погодьтеся, не ваша справа. А ось за це, — Бондар кивнув на дiру пiд стелею, — я б спускав сторожових собак. А тепер, — скандальнi нотки з його голосу зникли, — скажiть, що я чудовисько.

— Мiнотавр страшнiший, — посмiхнулася я. — До речi, ми його так i не знайшли.

— Для нас це добре.

— Ви маєте право на будь-яку думку. Зрештою, газети пишуть, що ми вже три роки живемо у вiдкритому демократичному суспiльствi. I я затягнула вас сюди не для того, аби ми дискутували про роль журналiстiв у життi кожного з нас.

— А для чого?

Оп-па! Справдi — для чого? Розказати, що вчора вночi бачила безголового привида на цих руїнах?

— Менi цiкаво. Ви ж пов'язуєте давню страшну казку з нашою суворою реальнiстю? Ось я i вирiшила хоча б частково вiдчути те, що вiдчуваєте ви. Можливо, почну думати так, як ви, i опинюся на вашiй хвилi. Якщо ще якось треба пояснити свої дiї, то вважайте — розлучена київська панi у вiдпустцi намагається зовсiм не здурiти i чимось себе зайняти. Цiлком може бути, що я займаю себе зараз абсолютними дурницями.

— Виходить, я вас тут, пiд землею, серед щурiв розраджую?

— Сама не знаю, — тема розмови починала мене хвилювати — потреба пояснювати справжню причину своїх не зовсiм логiчних з точки зору здорового глузду дiй ставала все гострiшою, а менi б цього не хотiлося. — Полiземо на гору через цю дiру чи повернемося назад i вийдемо, як бiлi люди, через дверi?

Бондар постояв мовчки, потiм наблизився до отвору, пiдстрибнув, ухопившись руками за його краї, кумедно дригаючи ногами, пiдтягнувся i вивалився нагору. На якусь мить зник iз очей, потiм його постать загородила отвiр, а разом з ним — i свiтло.

1 ... 36 37 38 39 40 41 42 43 44 ... 76
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)