Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
— Вистачає, хвалити бога, — підтримала Степанівна — Десять буханців білого хліба можна купити. Куди та-ам! А бувало ж, давно ото — згадаєш… Та що та-ам! Аж тужно: чоловікові чоботи, твого дідуся чоботи, Люсю, віддала за буханець…
— А коли це було? — спитав Толик, здивовано звівши бровенята.
— У громадянську війну. Давно. Вас і на світі не було. Боронь вас боже від такого.
Толик вражено дивився на Люсю і на Степанівну: для нього зовсім було незрозуміло, як де так, щоб тато й мама не жили з дітьми і щоб колись хліб купували за чоботи.
Степанівна глянула на нього й угадала його думки:
— Та й поїхати нам не можна: квартиру ж бо треба берегти… бо заберуть… Тепер ось і цю треба берегти, поки приїде Іван Іванович. Аякже! Само собою: ми ж сосіди з Іваном Івановичем.
Бім придивився до Степанівни й здогадався: Іван Іванович є! Але де він? Шукати, треба шукати. І він почав проситися, щоб його випустили. Та його бажання не задовольнили. Він ліг коло дверей і став чекати. Здавалося, ніхто з присутніх йому не потрібен. Чекати! — ось мета його існування. Чекати і чекати.
Толик помітив, що бабуся Степанівна говорить неправильно — «сосіди», але тепер, на відміну від першої зустрічі, змовчав, бо він уже поважав бабусю, хоч і не міг би сказати, за що, коли б його спитати про це. Так просто — Люсина лагідна бабуся. Ось Бім, любить же він Степанівну. Толик так і спитав:
— Бімко, ти любиш бабусю Степанівну?
Бім не тільки знав імена усіх, не тільки знав, що без імені не існує; жодної істоти, навіть звичайного шолудивого собаки, але він слухняно виконував, коли діти наказували, чиї капці треба принести. Він і тепер, по очах Толика і Степанівни, по її усмішці, зрозумів, що мова йде саме про неї, тому підійшов і поклав їй голову на коліна.
Степанівна раніше була байдужа до собак (собака, то й собака, велике там діло!), а Бім змусив її любити, змусив своєю добротою, довір'ям і вірністю своєму другові-людині.
Теплі і милі оці чотири істоти в чужій квартирі — три людини та один собака. У Степанівни на душі було також тепло й спокійно. Що ще треба на старості!
Потім, згодом, через багато років, Толик буде згадувати оці надвечірні години із ясно-бузковим вікном. Буде. Звичайно, буде, якщо його серце залишиться відкритим для людей і якщо п'явка недовір'я не присмокчеться до його серця… Але того разу він похопився:
— Мені на дев'яту треба додому. О дев'ятій — спати, точно. Завтра я тобі, Люсю, принесу альбом для малювання і чеські кольорові олівці — в жодному магазині таких ні за гроші, ні за чоботи не купиш. Закордонні!
— Справді?! — зраділа Люся.
— А ти хоч татові сказав, куди ходиш? — спитала Степанівна.
— Ні-і. А що?
— Треба сказати. Аякже, Толику? Неодмінно.
— Він же не питає. І мама не питає. Я на дев'яту завжди вдома.
Коли Толик ішов додому, Бім дуже, дуже просив, щоб випустили, та марні були благання. Його берегли й жаліли, не догадуючись, як він страждав і тужив за другом, хоч і любив їх.
Наступного дня Толик не прийшов. А Люся так ждала його з альбомом і олівцями, яких не буває в магазинах і які не купити за гроші. Так ждала! Вона й Бімові повторила кілька разів:
— А Толика немає. Толик не йде.
Бім, звичайно ж, зрозумів, чого вона непокоїться, та й час, коли приходив Толик, уже минув, тому він разом з Люсею зазирав через вікно на вулицю і нетерпляче ждав його.
Але Толик не з'явився.
«Сказав батькові», — подумала Степанівна, а вголос вимовила:
— Ось тобі й собака… Погано буде нам без Толика. Хто ж водитиме Біма?
У Люсі стислося серденько, воно віщувало щось лихе.
— Погано. — тремтячим голосом згодилася вона.
Бім підійшов до неї, дивився на долоньки, що затулили личко, і стиха проскавулів (не треба, мовляв, Люсю, не треба). Він пам'ятав, як у Іван Іванович, сидячи за столом і спершись ліктями, іноді так само затуляв долонями обличчя. Це було погано — Бім знав. Бім завжди у таких випадках підходив до нього, а хазяїн гладив йому голову й говорив: «Спасибі, Біме, «спасибі». Ось і Люся також: відняла долоньку від обличчя й погладила Біма по голові.
— Ну от і все, Люсенько, от і все. Нащо й плакати? Толик прийде. При-ийде, не турбуйся, дитинко. Толик прийде, — втішала бабуся.
Бім підшкутильгав до дверей, нібито хотів сказати: «Толик прийде. Ходімо пошукаємо його».
— Проситься, — сказала Степанівна. — Я вже почала розуміти його. І не водити не можна — живе ж бо…
Люся трохи підняла вгору підборіддя і, чого не було досі, промовила твердо:
— Я поведу сама.