Білий Бім Чорне вухо

Бім тепер зовсім не знав, куди їде. Але, дивлячись у вітрове скло з кабіни, він примічав шлях, як і кожен собака, що вперше їде новим місцем: так уже ведеться в собак — ніколи не забувати дороги назад.

На одній із зупинок той Гарний чоловік, від якого пахло травою, вийшов з автобуса. Шофер також вийшов, залишивши Біма в кабіні. Бім стежив за ними, не зводячи погляду. Ось шофер показав у Бімів бік, ось він узяв за плече Гарного чоловіка, а той, усміхнувшись, вийняв папірці й віддав їх, потім, перекинувши рюкзак через плече, зайшов до кабіни, зняв із себе пасок, причепив Біма за нашийник і сказав:

— Ну, ходім. — А за кілька кроків від автобуса, обернувшись, спитав: — Як же звуть його?

Шофер запитливо подивився на Біма, потім на покупця і впевнено відповів:

— Чорне вухо.

— Але ж не твій собака? Признайся.

— Мій, мій. Чорне вухо, справді. — І поїхав.

Отже, Біма було продано за гроші.

Він розумів, що відбувається не те, зовсім не те. Але чоловік, пропахлий травою, був явно добрий, і Бім пішов з ним поруч, сумний і збентежений.

Ішли, ішли вони мовчки, і раптом той чоловік звернувся безпосередньо до Біма:

— Ні, ти не Чорне вухо: так собак не звуть. А знайдеться твій хазяїн — віддасть мої п'ятнадцять карбованців. Що там казати!

Бім дивився на нього, нахиливши голову набік, нібито хотів сказати: не розумію тебе, людино.

— А ти, брат, видно, собака розумний, гарний.

Ось і ще раз він сказав слова, які так часто повторював хазяїн. Тепер Бім закрутив хвостом, дякуючи за ласку.

— Ну, коли таке діло, живи зі мною, — вирішив чоловік.

І вони пішли далі. Разів зо два Бім у дорозі пробував-таки впертися, натягував поводок і показував поглядом назад (відпусти, мовляв, мені — не туди).

Чоловік зупинявся, гладив пса, говорив:

— Та що там уже… Що там уже.

Тут би — зовсім пусте: гризонув за пасок раз-другий і — навпіл. Але Бім знав: поводок для того, щоб за нього водили, щоб собака йшов не далі й не ближче, ніж це годиться. І перестав проситися.

Йшли вони спочатку лісом. Дерева були замисленими й мовчазними — голі, холодні, заспокоєні морозцем; трава у лісі пожухла, немічна й сплутана, застигла. Тужно Бімові, журливо.

Потім потяглась озимина, що килимом укрила землю, м'яка і весела. Трохи полегшало Бімові: простір, неймовірно багато неба, поруч веселе насвистування людини — це завжди було гарно при Івані Івановичу. Та коли дорога пішла по зябу — знову веселого мало: земля чорнясто-сіра з цятками крейди, а грудок на ній ніяких; вона здавалася мертвою, подекуди напівмертвою — розпилена, зношена земля.

Чоловік зійшов з дороги, потупав каблуком зяб і зітхнув.

— Погано, брат, — сказав він Бімові. — Ще одна-дві чорні бурі, і кінець земельці. Погано, брат…

Слова «погано, брат» Бімові дуже добре знайомі від Івана Івановича, і він знав, що це означає зневір'я, тугу або «щось не так», а слова «чорна буря» він зрозумів, як «чорне вухо» в невідомій для нього передачі. Одначе те, що це стосується землі, Бімові збагнути було не під силу. Чоловік одразу здогадався про це:

— Звичайно, ти — собака, і ти нічого не тямиш. А кому скажеш? Ось я тобі, чорновух, і бідкаюсь… Стривай-но!.. — Він глянув на Біма й додав: — А нехай-но ти будеш Чорновух. Це по-собачому — Чорновух. Само вихопилося, так тому й бути.

Ну й що? Ще не доходячи до села, Бім уже знав, що він тепер — Чорновух: чоловік багато разів ласкаво повторював:

— Чорновух — це добре. — Або так: — Молодець, Чорновух, добре йдеш. — Або щось схоже на це, але неодмінно «Чорновух».

Отак, за гроші, люди продали справжнє Бімове ім'я. Добре хоч, Бім не знав цього, як не знав і того, що за ті папірці люди можуть продати честь, вірність і серце. Благо собаці, який не знає цього!

Але Бім мав тепер забути своє ім'я. Що вдієш — так, виходить, тому й бути. Тільки не забуде він свого друга, Івана Івановича. Хоч життя пішло інше, нічим не схоже на все, що було колись, та його забути він не міг.