Білий Бім Чорне вухо

Село, куди привезли Біма, просто-таки здивувало його. Тут також жили люди, але все було не так, як там, де він народився і зріс. Будиночки маленькі — просто на землі, без великих сходів, без численних порогів, двері не клацають замками. Вночі, щоправда, двері беруть на засув зсередини. Усі будиночки вкриті ребристими сірувато-білими листами. Вранці, завжди в один час, з кожного будиночка іде вгору дим, одначе вони не їдуть і не летять нікуди, а стоять собі рівненько рядами і димлять тихо та мирно, без скреготу.

Але найдивовижнішим для Біма (тепер Чорновуха) виявилось те, що вкупі з людьми тут жили різні тварини й птиця: корови, кури, гуси, вівці, свині, з якими він познайомився не відразу. У тварин, позаду кожного людського будиночка, були свої будиночки, вкриті то соломою, а то очеретом і обгороджені невисокою, з щілинами, стіною з переплетених дрючків і лозин. І ніхто нікого не займає — ні люди тварин і птицю, т тварини людей, і ніхто ні в кого не стріляє з рушниці.

Першого дня Бімові постелили сіна в кутку сіней. Чоловік прив'язав його мотузком, добре нагодував і кудись пішов, одягши кирею. Решту дня Бім пробув на самоті, у цілковитій тиші й безгомінні. Надвечір він почув, як зашаруділи ратичками по землі вівці, як вони увійшли у двір, як промукала корова у хліві (щось просила). А незабаром прийшов і той чоловік, але тепер з хлопчиком у киреї, у чоботях, на голові шапка, в руках гирлига. Обличчя було в нього таке ж брунатне, як у доброго чоловіка, а пахло від хлопчика вівцями.

— Ну, Альошо, дивись на нового товариша, — сказав дорослий до. хлопчика.

Вони підійшли до Біма впритул.

— Татусю, а не вкусить?

— Ні! Альошо, такі не кусаються… Ух ти, Чорновух… Чорновух — гарний собака. — І легенько поплескав його по боці.

Бім лежав і насторожено розглядав хлопчика. Той теж погладив:

— Чорновух… Чорнову-ух… — І звернувся до дорослого: — Татусю, а якщо одв'язати — не втече?

— Почекаємо поки що. — Він пішов у двері, всередину будинку. Бім устав, присів, подав хлопчикові лапу, чим і сказав: «Здрастуй.

Ти — гарний».

— Татусю! — гукнув хлопчик. — Татусю, вийди-но! Той вийшов.

— Здрастуй, Чорновух! — простяг долоню хлопчик.

Бім ще раз поздоровкався. Чоловік і хлопець явно схвалювали його ввічливість. Ці перші хвилини знайомства були важливими для Біма: він дізнався, що того, хто привів його сюди, звуть Татусь, а хлопчика — Альоша. Навіть звичайні, нічим не примітні дворняги швидко засвоюють імена людей, а Бім… Та що казати! Ми вже знаємо, який це собака.

Потім, уже смерком, прийшла й жінка. Вона була дивно вдягнена: на голові дві хустки, ватянка на ній натягнута барабаном, штани такі ж самі, як у тієї доброї жінки на залізниці, що забивала костилі. Але від цієї пахло землею і буряком (солодкий такий корінь, від якого, бувало, й Бім не відмовлявся). Вона зайшла до хати, про щось там розмовляла з чоловіками, одразу ж протупотіла через сіни у двір з відром у руках. Тепер Бім з'ясував, не сходячи з місця: одні двері з сіней — на вулицю, другі — до тварин, треті — до хати. Але до них не дотягнешся — не пускає мотузок. Ось поки й усе, про що дізнався Бім. Він знову ліг.

Пахне вівцями, аж смердить, з двору. Що таке вівці — Бім знав давно… Вони живуть, як гадалося раніше, отарою і ходять по полю й нічого не роблять, тільки їдять та кричать. А біля них, бувало, завжди чоловік у киреї і з довгою гирлигою; один ось такий колись підходив до Біма та Івана Івановича, коли вони відпочивали під стогом сіпа, тиснув хазяїнові руку; і ще з ним був великий кудлатий пес. Біма він зустрів войовпиче. Спочатку з розгону пабігав на нього й страшенно гавкав, але Бім тоді ліг на спину, піднявши лапи вгору, й сказав: «У чім річ? Хіба я в чомусь винен?»

Коректність, звичайно, перемогла грубість, а Кудлатий пес, обнюхавши Біма, полизав живіт, одійшов трохи і розписався на камені. Бім зробив так само. Загалом це означало: миру — мир. А поки Бімів хазяїн розмовляв з хазяїном Кудлатого, вони поганяли в квача, при цьому Бім виявився і прудкішим, і гнучкішим настільки, що заслужив неприховану повагу в нового знайомого. Коли вони прощалися (треба ж було йти за хазяїнами!), то понюхали камінь і перезирнулися так:

«Ти приходь коли-небудь сюди», — сказав Бім і поскакав далі.

«Ех, робота…» — сказав Кудлатий і поплентався до отари, похиливши голову.

Так було. Ось і тепер пахне вівцями. Бім не міг не згадати Івана Івановича, почувши запах, який стривожив пам'ять: у чужих сінях, у чужому домі, в напівсутінках, без людей йому стало тужно-тужно.