Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Під петицією стояло дванадцять підписів.
Були й інші листи (усіх не згадаєш). Ну, наприклад, такий: «Точнісінько такий собака, але без чорного вуха, біг теж навпрямки…» Або: «Місто запруджене собаками, а який з них скажений, зрозуміти не можна ніяк». Або: «І зовсім той собака не скажений, ви самі скажені, витинари». Або: «Якщо облвиконком не може поставити на широку ногу організацію спланованого, розрахованого на роки, знищення собак, то куди ми йдемо, товаришу редактор? Де план? Де дійова критика і чому ви до неї не прислухаєтесь? Адже хлібини ми вміємо пекти, а ось оберегти здоров'я трудящого громадянина — кишка тонка. Я — чесна людина і ріжу завжди у вічі саму матінку-правду. І не боюсь я нікого, до речі. А ви подумайте над цими моїми словами. У мене вже терпець увірвався: пишеш, а ніякого пуття».
Загалом, листів було так багато, що розгорнулася дискусія, після якої з'явилась редакційна стаття «Том у квартирі», де наводилися витяги з листа доцента педінституту. Той доцент був одвертим собаконенависником. Чому це так, важко здогадатися, але виховне значення для дітей та юнацтва його висловлювання мало величезне: якщо вони зрозуміють його правильно, то з дитинства душитимуть собак, дбаючи про здоров'я трудящих, а на людину, яка тримає собаку вдома, колективно й дружно кричатимуть на вулицях: «Ледащо!» (таким словом обізвав доцент людей, що люблять собак), «Нетіпаха!» (теж творчість того самого доцента).
Як уже було сказано вище, усіх листів перелічити просто неможливо, але один усе-таки наведемо, останній. Він складався з двох рядків. Читач просто запитав: «А якщо на обох вухах чорне — бити?» То був читач-практик, далекий від абстрактного сприйняття світу. Проте цей лист не потрапив ні в статтю, ні взагалі на сторінки преси й навіть залишився без відповіді. Тільки подумати! Яка неповага до запитів людини, що пропонує свої послуги.
Є, є ще читач співчутливий, не перевівся, хвалити бога. Такий читач не промине можливості висловитись і затаврувати. Отак і в нашій пригоді: Біма шукали вже по всьому місту, зганьбили доброго собаку. А за віщо? Хай, хай він, скажімо, вкусив, — це правда, а обставини цього укусу й те, що він скажений, — це цілковита неправда. Дбайливий читач сплутав усе це разом не зі своєї вини: він не передбачив наклепу, а в нього хоч і короткі, та зате міцні ноги.
Але редактор своєчасно помітив, що дискусія ця — стихійна, викликана, очевидно, вкушеною людиною, дискусія зовсім не організована, а самопливна. І він учинив мудро — дав оголошення нонпареллю (тим шрифтом, якого ніколи не пропустить уважний читач): «Собака — Чорне вухо — спійманий. Редакція припиняє дискусію на цю тему. Рукописи не повертаються».
Редактор той був гуморист, чого «читач-борець» терпіти не може.
Але то була неправда: Біма ніхто не піймав. Просто Толик, довідавшись у школі про оголошення, знайшов надвечір квартиру ветлікаря, подзвонив, а коли, йому відчинили, сказав:
— Я — від Чорного вуха, від Біма…
З'ясувалось питання негайно: наступного дня Толик поїхав до Біма й одвів його, триногого, на ветеринарний пункт до лікаря. Той оглянув, сказав:
— Брехня уся ця дискусія. Собака не скажений, а хворий. Побитий і покалічений. Ех, люди! — якось непевно зітхнув він.
Зате оглянув хвору лапу, вислухав нутрощі, виписав мазь для ноги, дав мікстуру для вживання всередину й, виряджаючи друзів — хлопчика і собаку, спитав на прощання:
— Тебе як же звуть, герою?
— Толик.
— Ти хороша людина, Толику. Молодець!
Бім, виходячи, теж подякував лікареві. Від нього пахтіло ліками, але він зовсім не був хворий, а навпаки, високий, мужній чоловік з добрими очима.
«Хороша людина, — сказав йому Бім хвостом і поглядом. — Дуже хороша ви людина!»
… Читачу-друже! Не той читач, що гадає, нібито без його наклепницьких листів собаки поїдять усіх громадян і громадянок, ні — не той. Інший — мій читачу, до тебе я звертаюсь. Пробач, що в лірично-оптимістичній повісті про собаку я іноді напишу одну-дві сатиричні картинки. Не звинувачуй у порушенні законів творчості, бо в кожного письменника свої «закони». Не звинувачуй, любий, і в змішуванні жанрів, бо саме життя — змішування: добро і зло, щастя і нещастя, сміх і горе, правда і брехня живуть поруч, і так близько одне до одного, що іноді важко й розрізнити їх. Гірше було б мені, коли б ти раптом помітив у мене напівправду. Вона схожа на напівпорожню бочку. А різницю ж між напівпорожньою та напівповною бочкою зайве доводити.