Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Степанівна раптом помітила: дорослішає дівчинка не щоднини, а щогодини. І їй також гірко стало, що Толик не прийшов.
… Дівчинка з собакою ішла вулицею. Назустріч — троє хлопчаків.
— Дівчинко, дівчинко, — заторохтів один з них, рудий Коноплястик, — собачка в тебе — чоловічого чи жіночого роду?
— Дурень! — коротко відповіла Люся.
Усі троє оточили Люсю з Бімом, а вона ладна була заплакати від першого в її житті хамства. Але, побачивши, що шерсть у Біма на холці здибилася і він нахилив голову, раптом посміливішала й різко крикнула:
— Ану, геть звідси!
Бім так гавкнув, так рвонувся, що всі троє так і сипонули врізнобіч. А Коноплястик, відбігши та образившись за свій власний страх, закигикав по-чаїному:
— Е! Е! Дівчисько з псом! Е! Безсовісна! Е! Е!
Люся чимдуж побігла додому. Бім, звичайно, за нею. Вперше в житті він зустрів погану маленьку людину — Коноплястика.
Після такого випадку Біма знову почали випускати самого, як і раніше. Спочатку Люся виходила за ним і, стоячи за рогом, стежила, посвистуючи по-хлопчачому, щоб далеко не відходив. Потім Степанівна рано-вранці відпустила його самого. З цього разу й зовсім він гуляв сам. а ввечері повертався й охоче їв.
І треба ж такому трапитись! Якось на перехресті, на переході через трамвайну лінію, його хтось покликав:
— Біме!
Він озирнувся. З дверей трамвая висунулася знайома вагоновод:
— Біме, здрастуй!
Бім підбіг і подав лапу. Це ота сама добра жінка, яка возила Біма з хазяїном на полювання, до автобусної зупинки. Вона!
— Чогось давно не видно хазяїна? Чи захворів Іван Іванович? Бім здригнувся: вона знає, вона, можливо, до нього й їде!
А коли вагон рушив, вій стрибнув туди через поріжки. Жінка-пасажир дико зойкнула, чоловік загорлав: «Ге-еть звідси!», дехто сміявся, співчуваючи Бімові. Вагоновод зупинила трамвай, вийшла з кабіни, заспокоїла пасажирів (Бім помітив це) й сказала Бімові:
— Іди, Біме, іди. Не можна. — Злегенька підштовхнула його й додала: — Без хазяїна не можна. Без Івана Івановича.
Що ж вдієш: не можна, значить, не можна. Білі сів, посидів трошечки й затрюхикав у той бік, куди поїхав трамвай. Тут вони їздили з хазяїном, тут — це напевно, ось поворот біля вежі, ось постовий міліціонер, — тут!
Бім швидко біг трамвайною лінією, не перетинаючи її навіть на поворотах. Міліціонер засюрчав. Бім на ходу обернувся й побіг своїм шляхом далі. Він поважав міліціонерів: такі люди ніколи не кривдили його, ні разу; він пам'ятав і те, як його вперше приводили в міліцію, усе пам'ятав, розумний пес; звідти вони пішли з Дашею додому, і все було добре. До того ж він не раз бачив міліціонера з собакою — чорним таким, надто серйозним з першого погляду; з ним він навіть знайомився колись на тротуарі: Іван Іванович і міліціонер підпустили їх близенько й дали змогу досхочу наговоритися.
«Від нього пахне лісом», — сказав чорний собака, дивлячись на міліціонера.
— Були вчора на полюванні, — підтвердив Іван Іванович.
«Який же ти чепурун!» — мовив Бім до чорного, завершуючи законну процедуру обнюхування.
«А як же інакше! Така робота», — крутив обрубком хвоста чорний.
Задля зміцнення дружби вони навіть розписалися на одному ж таки дереві, внизу.
Ні, міліціонер — людина гарна, він собак любить, тут Біма вже не обдуриш.
І він біг собі й біг помаленьку вздовж трамвайної лінії, але тільки збоку, бо пам'ятав, що наступати на залізні смуги не можна — причавлять ногу.
На кінцевому кільці він дав коло за ходом трамвая і застопорив біля зупинки. Посидів, подивився: люди навкруг усі добрі. Так. Це вже чудово.
Звідси вони переходили з Іваном Івановичем вулицю — он до того місця з дощечкою на стовпі. Бім пішов туди не поспішаючи і сів поруч з невеличкою чергою, яка очікувала автобуса. Придивився: знову поганих людей не видно.
Коли підійшов автобус, черга заповзла в двері, а Бім потюпав останнім, як і годиться кожному скромному собаці.
— Ти куди? — закричав шофер. Раптом він ще раз глянув на Біма й проспівав: — Стривай, стривай. Та ти знайомий мені.
Бім ураз зрозумів, що це — отой друг, який узяв папірець із хазяїнових рук. І закрутив хвостом.
— Пам'ятає, собача душа! — вигукнув шофер. Потім подумав і покликав Біма в кабіну: — До мене!
Бім умостився там, притиснувшись до стіночки, щоб не заважати, сів, якийсь схвильований: адже саме цей шофер і віз їх отоді до лісу, на полювання.
Автобус хурчав і хурчав, їхав і їхав. Замовк він біля тієї зупинки, де Бім завжди' виходив з Іваном Івановичем у ліс. Отут Бім і запалився! Він дряпався в двері, скавулів, просив слізно: «Випусти. Мені сюди й треба».