Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Потім він почув, як об залізо ритмічно дзижчали якісь цівочки: дззиг-дззиг! дззиг-дззиг! Бім по знав, що це таке — дззиг-дззиг! дззиг-дззиг! Незнайомі звуки замовкли, і в ту ж мить з двору, з тим самим відром, увійшла жінка. А з відра пахло молоком. Напрочуд гарно пахло! В місті такого запаху від молока Бім ні разу не чув, а це — інше, одначе молоко — це безперечно. У місті молоко не пахне людськими руками, різними приємними травами й зовсім не пахне коровою — ось що дивовижно. А тут усе це разом змішалося у неперевершені пахощі, що вражали своєю чарівною, якоюсь п'янкою гостротою. Не будемо сперечатись: вже коли людина іноді відрізняє молоко від «молока», то як же не помітити цього нашому Бімові, з його понаддальнім чуттям, як не здивуватися запаху, в якому людські руни змішані з квітами й травами. Саме через те він і схопився швидко та й покрутив хвостом до жінки. Але навряд чи могла вона зрозуміти Бімову радість.
За довгі чотири роки свого життя він, на жаль, так ні разу й не бачив, як доять корів. А молоко пахне все-таки коровою. Якась неясність так і залишалася в Біма, і він дечого не знав. А втім, хіба мало чого не знає кожен собака? І цього нічого соромитись. А коли якийсь пес і скаже, припустімо, що він усе знає, і певен у тому, що може повчати, як і що робити і куди бігти, то навіть курка йому не повірить; хоча він і дужчий від курки — не повірить. А такі собаки бувають, скажу я вам. Наприклад, скоч-тер'єр, візьміть ви його: він удає, нібито його голова-цеглина напхана різними ідеями (борода! довгі вуса і брови! філософ!), а насправді — дурний, комизиться, лає хазяїна день у день, як нервовохворий, знай хитрує собі. А яке з того пуття? Та ніякого! Це так зовні. А всередині порохня або й навіть порожнеча.
Ні. Бім — зовсім інший: він щирий і прямий серцем. Якщо чогось не знає, такий і вигляд: чого не знаю, того не знаю. Якщо когось не любить, так і скаже: «Ти — погана людина. Іди собі звідси! Гав!» І загавкає часом так, що — ого-го!
А жінку, яка десь добуває таке божественне молоко, він не міг не поважати. Ось тому він усе дивився й дивився на ті двері, в які вона зайшла з відром.
Але хтось підійшов з вулиці й рішуче розчинив двері.
«Хто? — однозначно спитав Бім. — Гав!»
Прибулий кинувся із сіней назад. З хати вискочив Татусь, увімкнув у сінях світло й спитав:
— Хто тут?
— Я, бригадир, — відповів незнайомець.
Потім він увійшов у сіни, вони потисли один одному руки (виходить, друзі — гавкати не слід) і підійшли до Біма.
Татусь присів навпочіпки, гладив Біма й казав:
— А ти — молодець, Чорновух. Молодець — службу знаєш. Гарним пес. — Одв'язав його і впустив у кімнату.
Найважливіше: в кімнаті була й крива курка. Бім націлився на неї, зробив стойку, піднявши передню лапу, але якось невпевнено, а це означало, що він каже присутнім: «Що за птах? Щось не доводилось…»
— Дивися, бригадире! — вигукнув Татусь. — Та він же золотий пес, Чорновух, — на всі руки!
Та оскільки курка — аніякої уваги на Біма, то він сів, так само скоса позираючи на неї, що на собачій мові вкладалося в короткі і дуже місткі слова: «Треба ж… Отакої… Оце ще мені!» І звернув погляд до присутніх.
— І курей не займе! — захоплювався Альоша.
Бім уважно стежив за ним, дивлячись в обличчя.
— А очі! Матусю, а очі! Неначе людські, — радів Альоша. — Чорновух, іди до мене… до мене!
Хіба Бім не відгукувався на щиру радість? Він підійшов до Альоші й сів коло нього.
За столом почалася бесіда. Татусь відкоркував пляшку, Матуся подала їжу. Бригадир випив із склянки все. Татусь — теж. Матінка — теж. Альоша чомусь не випив, а їв шинку й хліб. Він кинув шматочок хліба на середину підлоги, але Бім не зрушив з місця (треба ж було сказати: «Візьми!»).
— Інтелігент, мабуть, — відзначив розчервонілий бригадир, — хліба не їсть.
Курка пришкутильгала й потягла той шматочок, призначений Бімові. Усі сміялися, а Бім уважно-уважно дивився на Альошу: який там сміх, коли немає взаєморозуміння навіть і в атмосфері дружби.
— Стривай-но, Альошо, — сказав Татусь. Він поклав шматочок хліба на підлогу, відігнав курку й звернувся безпосередньо до Біма: — Візьми, Чорновух. Візьми!
Бім залюбки проковтнув смачний шматочок хліба, хоча був і неголодний.
Бригадир поклав так само шматочок шинки.
— Не можна! — попередив він.
Бім сидів. Курка бочком-бочком підкульгувала до шинки, але тільки-по хотіла схопити, Бім пирхнув на неї, мало не штовхнувши носом. Вона зашкандибала під ліжко. Одне слово, комедія, та й годі.