Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Він натиснув кнопку дзвінка. Бім відповів запитанням: «Гав! (Хто там?)»
— Це я — Толик! — гукнув гість. Потім почув, як Бім, притуливши носа до щілини, пирхав і втягував повітря. — Біме, це я — Толик.
Бім звискнув, загавкав. Так він кричав: «Здрастуй, Толику!» І хлопчик його зрозумів, вперше зрозумів фразу із собачої мови. Степанівна, почувши гавкіт і розмову людини з собакою, вийшла:
— Тобі чого, хлопчику?
— Я — до Біма.
Усе легко з'ясувалося. Вони увійшли вдвох.
Толик не пізнав Біма: живіт аж підтягло, скімшена шерсть, кособока хода, (Випнуті ребра — ні, це не Бім. Але очі, розумні і сповнені ласки, сказали: «Я — Бім». Толик присів навпочіпки і дав собаці волю. Бім обнюхував його, лизав піджачок, підборіддя, руки і парешті поклав морду на носок Толикового черевика. Здавалося, він заспокоївся.
Усе розповіла Степанівна Толикові, незнайомому хлопчику, все, що знала про Біма і про Івана Івановича, але не могла тільки пояснити, де і хто розчавив лапу.
— Доля, — зітхнула вона. — У кожного собаки — своя доля.
Говорила вона з хлопчиком спокійно, хоча й з гіркотою, не хизуючись своєю старістю і не підкреслюючи свого великого життєвого досвіду, як рівна з рівним.
— А де табличка? — спитав Толик. — Була ж. Я читав.
— Була. Тебе ж бо як звати?
— Толик.
— Толик — це добре… Була. Хтось зняв, мабуть. — Толик подумав: «Він зняв, Сірий дядько». Але все-таки вголос не сказав, бо ще не був упевнений у цьому. — І що я робитиму з ним, господи? — спитала Степанівна, дивлячись на Біма. — І шкода, і що робити — не знаю. Витинара б йому.
— Ветеринара, — поправив Толик, теж не відчуваючи своєї переваги, і відповів на запитання «що робити» — Я приходитиму кожного дня після школи, водитиму його. Можна?
Так знайшовся у Біма новий маленький друг. Він щодня після обіду їхав через усе місто до Біма, ходив з ним по двору, по вулицях, по парку і, на втіху всім хлоп'ятам, говорив гордо:
— Собака — найкращий друг людини.
Думка в цих словах була зовсім інша, ніж у творі, написаному під враженням образи.
Але твердо вирішив Толик: знайти того Сірого дядька й одверто поговорити з ним. У своєму новому районі він став чатувати на нього. І зустрівся-таки віч-на-віч.
— Дядечку, — спитав він, трохи піднявши козирок картуза і заклавши руки за спину, — навіщо ви зняли табличку з Біма?
— Ти що — очманів, хлопчику? — відповів той запитанням на запитання.
— Ви ж його повели з табличкою. Не тільки я бачив.
— І відпустив з табличкою. Він же мене вкусив! Авжеж, відпустиш, коли кусається, як вовк.
— Ви, дядечку, брешете: Бім — ласкавий пес.
— Я? Я брешу, щеня?.. Де твої батьки? Де твої батьки? Говори! — присікався він.
Якоюсь мірою Сірий казав правду. Саме якоюсь мірою: він не брехав, що його Бім укусив, і мав повне право обурюватись, але ній брехав, що нібито не знімав таблички з нашийника. Першопричиною всього він вважав те, що Бім укусив його, а не те, що сам зняв у нього табличку. Отож перестановка місцями причини і наслідку завжди вигідний метод доказу. Він був глибоко переконаний, що каже правду, але те, що він казав не всю правду, — це вже його не обходило. А хто знає, де вона, причина, і де наслідок: собака вкусив спочатку чи табличку раніше було знято? Це так і залишиться таємницею для всіх. Але Толик був глибоко переконаний у тому, що Бім укусити Сірого не міг, тому що він — людина, а не заєць якийсь чи лисиця. Тому він і повторив ще раз:
— Ви дурите мене, дядечку. Це — соромно.
— Тпр-русь! — гавкнув дядько. І пішов, кривуляючи і відставляючи зад убік (мабуть, добряче хапонув його Бім).
Дивно, як бувають праві обидві сторони, коли один говорить напівправду, а інший не знає другої половини правди.
Проте Сірий ішов і думав: «Піде з тими шмаркачами в міліцію, доповість, вони прийдуть, побачать колекцію… Е ні, ювілейний, п'ятисотий не віддам. За нього можна дати двадцять будь-яких інших знаків». І він вирішив: «Найкраща оборона — напад».