Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— А тому, любий друже, — сказав він, — що тепер ти не завітаєш для щирої розмови, ти на службі!
Він нарешті розпалив свою тоненьку саморобну цигарочку і, задерши гостре підборіддя, випустив кільце диму. Можна було подумати, що він курить не жахливу селянську махру, а якусь там «Герцеговину-Флор».
Мені подобався Сагайдачний. Ми були класово чужі люди. Мій дід, трудящий селянин, візникував, корчував ліси під Глухаркою, а Сагайдачний належав до «колишніх». «Колишніх» я звик зневажати ще з шкільної лави, а точніше, ще раніш, з босоногого дитинства. Проте до Сагайдачного це не мало відношення. Як же гарно було сидіти у високому драному кріслі серед книжок і всякого феодально-поміщицького мотлоху і слухати трохи деренчливий голос господаря дому! Тут забувалися всі важкі господарські клопоти, усі дрібні справи.
Але сьогоднішня наша зустріч, я відчував, буде недоладна.
— Людині мого віку приємно, навіть необхідно проектувати свої знання та свій досвід на чистий і сприйнятливий екран, — промовив Сагайдачний. — Але тепер… ти став чимось на зразок міліціонера, так же? Страж порядку?
— Так, — сказав я, зітхнувши і чомусь відчувши себе винуватим. — Виходить, що так.
Я глянув на фотографію за спиною Сагайдачного. На ній була вродлива молода жінка в солом’яному буржуазному капелюшку. Сагайдачний давно вже постарів, і череп його став голий, а вона усміхалася там, на фотографії, вічно молода. Вона залишилася моєю ровесницею. «Цікаво, — подумав я знічев’я, — якби вона несподівано ожила, про що вони говорили б?»
— А знаєш, чим ти мені завжди подобався? — спитав Сагайдачний. — Здатністю бути не схильним до стереотипів. Адже я, людина в пенсне, для вашого покоління дивна, навіть підозріла особа, правда ж? Але ти не віриш у зовнішність, ти хочеш зазирнути всередину. В принципі це риса дослідника. Тож я й подумав: ось син села, на якого варто звернути увагу! Звивини його поки що заповнені початковими знаннями, але вони таки звивини, а не прямі лінії, як у багатьох. Може, з цього хлопця будуть люди. Але тепер ти на службі, ти страж порядку. Ти обрав не кращу з доріг… Прикро!
— Зовсім не прикро! — розсердився я. — Так треба було.
— Треба, — посміхнувся Сагайдачний. — Яке чудове слівце.
Він обережно затягнувся, побоюючись спалити тоненьку цигарочку одним вдихом.
— «Старайся мати дозвілля, щоб навчитися чогось гарного, і перестань блукати без мети», — процитував Сагайдачний. — А ти блукаєш. Ти квапишся поневолити себе негідною службою.
— Це що, Ренар? — спитав я.
— Марк Аврелій, — відповів він. — Тобі слід було б прислухатися до цих слів.
— Зараз ніколи, — промовив я.
— Ну гаразд… — він зітхнув. — Служи. Старайся. Але ти так і зостанешся напівосвіченою людиною. Стандартним витвором свого віку. Це страшно. Краще думати, що не знаєш нічого, ніж вважати, що знаєш багато. Напівзнання породжують різні неприємності,— він посміхнувся. — Барбароссу можна сплутати з бабірусою, а це зовсім різні речі, тому що Барбаросса — імператор, а бабіруса — свиня з острова Целебес… Можливо, ти серйозно вирішив, що десятирічки, яка дала змогу тобі трохи відірватися од села, цілком досить. Ну гаразд…
Він поклав недопалок у мідну, позеленілу квітку лотоса. Недопалок був завбільшки з кульку від малокаліберки.
— Кажи, чого приїхав!
Я подумав: скільки чоловік до мене сиділи в оцьому кріслі й виливали перед Сагайдачним душу? Вони приходили сюди як у нейтральну країну, щоб вислухати думку людини, вільної від пристрастей і дрібних справ, що засмічували голову. До війни були чутки, що сюди навідувався сам грізний Пентух — голова райради…
Казали, що Сагайдачний з’явився у нашій глушині невдовзі після громадянської війни. Що привіз він на кількох великих, запряжених волами возах книжки і майно а до того був мировим посередником десь у більш обжитих місцях, у Кролевці, чи що… Мировий посередник, як мені пояснили, у давні часи займався влагодженням усіляких земельних суперечок, які можна було не доводити до суду.
Будиночок Сагайдачного у Кролевці під час громадянської війіни спалили, а його молода дружина, з якогось старовинного, шляхетного роду, не пережила голодування й тифу. Отож він і приїхав до нас у ліси шукати тиші й самотності та й оселився на хуторі Грушевому, як на острові.
Нашим поліщукам Сагайдачний припав до вподоби. Стали їздити до колишнього посередника на пораду. Просили розсудити, роз’яснити. Коли треба було розтлумачити, чи законно «прирізали» сусідові чотири сотки на городах, або написати касаційну скаргу, або з’ясувати, хто такий Черчілль, і чи правда, що він позашлюбний син кайзера Вільгельма й через те не хоче відкривати другий фронт, йшли до Сагайдачного. Встановили свою таксу за прохання, заяви та поради, платили натурою — салом, яйцями, мукою. Сам Сагайдачний не вимагав за допомогу, але селяни народ тверезий, розуміли, що жити ж людині треба.