Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Звали Сагайдачного, як і колись, мировим посередником. Це стало чимось на зразок сільського прізвиська. Поступово Сагайдачний заслужив репутацію праведника. Його самітницьке життя та ділові, спокійні поради приваблювали людей. А головне, він умів слухати. Здавалося б, що там особливого — сиди, наставивши вуха, та й мовчи, коли інший говорить. Але той, інший, зразу відчуває, слухаєш ти чи ні. Тут справа не у вухах. Тут треба слухати нутром, сприймати чуже життя як своє. Треба любити й поважати людину, а її не завжди хочеться любити й поважати.
Сагайдачному кілька разів пропонували стати на службу, але він відмовлявся. Він оддавав перевагу самітницькому життю й славі праведника, неупередженого судді. Між запрошуваннями його кілька разів арештовували для перевірки, тут, звичайно, брита голова і пенсне відігравали свою роль: надто вже дивний для нашого краю вигляд. Забирали Сагайдачного на підводі, а повертався він пішки, схудлий. Закінчилося це несподіваною ухвалою райвиконкому, яке дозволило громадянинові Сагайдачному тримати для власних потреб коня.
Про себе Сагайдачний казав, що він стоїк. Я думав колись, що стоїк — це той, хто твердо стоїть на ногах, коли його б’ють. Міцна духом і тілом людина. Фізично під це визначення Сагайдачний не підходив, але його дух був загартований.
Подейкували, коли в лісах хазяйнувала куркульська банда Штопа, сам ватажок пропонував Сагайдачному почесну посаду при собі. Щось на зразок ідейного вождя. Сагайдачний відмовився, і його побили. Здорово побили. Отут він і показав себе стоїком і у фізичному розумінні: вижив. Згодом якісь загадкові прибічники Пілсудського, які хотіли розпросторитися «від моря до моря», пропонували колишньому мировому посередникові переїхати до панської Польщі й очолити там якийсь рух. І знову Сагайдачний показав себе стоїком. Нарешті про Сагайдачного, популярну особу, яка нібито тяжко потерпіла від Радянської влади, доповіли гаулейтерові Коху. На Грушевий хутір, подолавши за допомогою поліцейського батальйону всі загати і броди, прибув «опель-адмірал». Посланець гаулейтера вів із Сагайдачним бесіду німецькою мовою. Старому пропонували високу посаду. Коли «опель» поїхав, поліцаї дуже побили Сагайдачного. І знов-таки він показав себе стоїком.
Після оказії з Кохом слава Сагайдачного як стра-стотерпця, непідкупну і неупереджену людину розійшлася по всьому Поліссю.
Отак і жив собі мировий посередник на хуторі Грушевому із своєю Марією Тихонівною, котру багато хто пам’ятав красунею Марусею. Вона прийшла до Сагайдачного, коли їй було дев’ятнадцять, а Сагайдачному — за п’ятдесят. Прийшла, начебто сподіваючись, що їй дістанеться велике багатство після смерті чоловіка. В той час ходили чутки, що Сагайдачний ховає десь скарб, родинні коштовності.
Але Маруся помилилася. Хирлявий Сагайдачний і не думав помирати. Як виявилося, не було й скарбу. Книжки та різні дрібнички — ото й усі скарби мирового посередника. Так і постаріла Маруся разом із своїм немолодим чоловіком, втратила молодість і вроду та й покірливо господарювала в хаті.
Я про все розповів Сагайдачному. Про забиту козулю, про Штебльопка, про Малясів, котрі щось замовчували і про Семеренкова, який розмовляв так, ніби я тримав його під прицілом, і про Антоніну, що ніколи не скидала чорної хустки, і про Горілого, колишнього ветеринарного фельдшера, що любив вішати людей на пружинястому дроті, і про Варвару, яка «знає собі ціну».
Я розповідав Сагайдачному про всі події, починаючи з того дня, коли мені вручили карабін № 1624968, і старий слухав уважно, заощаджуючи другу тоненьку цигарочку на затяжках, а очі мої були неспокійні: то я бачив Будду, що сидів, схрестивши ноги і заслонивши корінець книжки з якоюсь довгою французькою назвою, то сумні очі богоматері в потрійному складні, то глиняну статуетку католицького польського Христа з терновим вінком на голові, де терня стирчало, мов багнети, і дерев’яного ідола в кутку — безформне обличчя його перетинала глибока тріщина, мабуть, це був якийсь Даждь-бог або Перун, то гравюру з богом сонця Ра, дуже несимпатичного мені через схожість із фашистським орлом… Чомусь оця величезна кількість богів, що немов позліталися до Грушевого на якесь своє зібрання, бентежила мене і збивала з пантелику, заважала говорити.