Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
М’яке тепле листя…
— Егей. Час уже.
— Я залишуся.
— Сутеніє. Скоро ніч.
І я знову повернулася до Міста Терору. І знову настала ніч.
Розділ 13
Я сказала торговцю:
— Мені потрібна перука.
Я сказала торговцю:
— Мені потрібна сукня та тіні для очей.
Він звів брови, але промовчав. А я, ставши Тією, що Продає Свої Поцілунки, пішла на вулицю багатьох ліхтарів. Але всі ліхтарі тут були червоного кольору, і тут збиралися тільки ті жінки, які можуть назвати ціну за свій цілунок.
Я стала в ніші біля стіни під червоний ліхтарик. Я — маленький кам’яний вояк. Я самиця, Чорна Вдова, що чекає на свого павука.
Мисливець Раз. Як там у твоїй пісеньці:
— Усе, що тобі потрібно…
Це… ну, підкажи мені. Це…
Я знала, що ти прийдеш.
— Скільки?
— Копійки, — сказала я.
Я бачила, як це робить мачуха: пригорнутися, обійняти, провести язичком по щоці, а потім випустити сотню гострих шипів.
— Тобі добре?
— Так.
— Ти отримав усе, що хотів?
— Усе-усе-ус-ус-усе.
— Тоді дозволь відрекомендувати, це — мій пістолет.
Ще один мертвий Мисливець Раз.
Розділ 14
Я стою в душі. Я змию з себе все. Хто торкався мене? Хто знає мій запах?
У мене більше немає смаку. Мій запах стане іншим. Я сяду за стіл і змішаю парфуми в новий казковий аромат.
— Що це? — запитає Вітчим.
— Я спробувала стати новою.
— Ти тепер пані парфумерка?
— Я тепер очищаю себе.
І, несучи мене до храму, десять німих шаманів танцюватимуть навколо мене та виганятимуть злі парфуми, занапащені мною душі.
— Очищення.
— Це обряд?
— Очищення кров’ю.
Вони розмалюють мене курячими лапками, з яких іще юшить кров. І я танцюватиму посеред свічок, уперше зовсім роздягнена.
— Ти чуєш?
— Я чую!
— Ти відчуваєш?
— Відчуваю.
— Ще трохи крові сюди.
Дикий танок. Цілковита тиша. Рухатися так швидко, щоб свічки сплелися у захисне коло. Танцювати доти, доки не виженеш усе. До останніх спогадів.
Упасти виснаженою. Задихнутися й померти.
— Хто я тепер?
— Що я тепер?
— Що мені тепер робити?
Ні, я не можу бути чистою. Зайва чистота занапастить мене.
І я стану під душ, змию з себе курячу кров, я натиратиму тіло мочалкою доти, доки не повернеться мій колишній запах.
— А щодо нових парфумів?
— Нових? — перепитаю я. — Татусю, я не знаю, про що ви.
Два останніх Мисливці Раз. Чуєте? Це йде Крихітка.
Усякчас, проходячи повз поштову скриньку, вона кидає листа:
«Егей, мисливці, Крихітка вже в дорозі».
От тільки шкода, що тут не працює пошта.
Розділ 15
Я вийшла й побачила музиканта. Того самого, що наповнював моє серце золотом струн.
— Ти залишив пагорби?
— Так, — сказав він. — Тепер там співають нових пісень.
— Заспівай мені.
— На далеких болотах. П’ять днів дороги. Занадто вже вони глибокі. Занадто багато палаючих очей. Вони вийшли. Вони йдуть.
— Погана пісня.
Але він не чув мене:
— Їхнє виття заглушило бій барабанів. І Вершники не зупинять їх. Дикі-дикі пси. Ти спитаєш, звідкіля? Ти спитаєш, куди? Вони йдуть по тебе.
П’ять днів дороги. Щоб знайти Мисливців Раз, мені знадобилося значно менше.
Відсунути ногою міну, що лежить біля дверей.
Приставити до дверей пістолет, перш ніж вони скажуть:
— Чужий.
— Чужа.
— Чужа, — виправляться двері.
Там, де колись був офіс.
Порожні столи. Одинадцять порожніх філіжанок на них. Сім цигарок, що димлять поминальним багаттям у сімох попільницях.
— Я прийшла до вас.
— Ми чекали на тебе.
Один зупиниться позаду. Другий гляне в обличчя.
— Мені слід поспішати.
Чого побажати воїну?
— Не вмирай уві сні.
— Список живе своїм життям. Я нічого не можу змінити.
Про що думає невдаха? Шкода тих, хто йде за мною, адже їм не дістанеться нічого.
Але він хитав головою і цілився в мене. І він казав:
— Ні.
— Їхні болота такі глибокі.
— Ні.
— Занадто багато палаючих очей.
— Ні.
— Сідла байків мокрі від їхньої крові.
— Ні.
— Але чому?