Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
На радість тим, хто дивиться з вікон.
Замість воріт днище танка праворуч і відкритий автомобіль ліворуч.
Звідти сюди перекинути, вдарити плечем, перекинути м’яч і перестрибнути через того, хто упав під ноги. Сюди звідтіля. Ударити ліктем у перенісся, буцнути, загородитися м’ячем від удару, дати пас і покотитися до зірваних ґрат каналізації.
Я сиділа на поштовій скриньці, і мені було нудно дивитися на них. Занадто вже багато туди і занадто вже багато звідти.
Я загасила цигарку та хотіла вже підвестися, коли побачила листи. Повна поштова скринька.
Я взяла одного:
«Шановній…»
Іншого:
«Щиро шкодую…»
Третього:
«Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене… Вітчим».
Зворотна адреса — Мисливці:
«Ми йдемо, — читала я. — Крихітко, чекай на нас».
До моїх ніг підкотився м’яч і, підхопивши носком черевика, я закинула його під днище танка.
— Гол!
— А ти хіба граєш?
— Звичайно. Команда Крихітки. Хто буде проти мене?
Розділ 10
Сріблястий металік. П’ять обтяжених титаном машин. П’ять машин з кулеметами. П’ять висувних з-під днища таранів. Шість кулеметів — на кожну машину по два.
Він виліз з-під Машини та й побіг, накульгуючи, припадаючи на той чобіт, у якому боліло.
Побачити його спину над мушкою?
Гладити пальцем курок, схрещуючи на його голові смужки оптичного прицілу? Збільшення в п'ятсот один раз.
П’ятсот один раз — Мисливці Раз — цікаво, мабуть, саме це називається римою.
Чи дати сховатися в темряві, а потім, зробивши світ блідо-зеленим, шукати його крізь окуляри нічного бачення? Повільно видиратися через стінку, стати перед ним, коли він чекатиме від сходів, і підняти пістолет…
Ні. Бо тоді в мене будуть зелені руки.
Я відпустила кермо й відкинула спинку сидіння.
Адже я вірю в долю, і якщо мисливець мав долю, то їй саме час проявити себе.
Моя Машинка спинилася, не розуміючи… Потім обережно подалася вперед. Припала до асфальту, готуючись завмерти в моєму окрикові:
— Стій!
Але я мовчала. Тож вона зрозуміла, що настав Час Долі, й кинулася за Мисливцем Раз.
Я бачила чорне небо, я бачила стіни будинку. Промайнули гілки зів’ялого винограду, колони веж і дахів, безлика тварина, що ночує під ґратами балкона.
А потім я почула лемент, скреготання гальм і хрускіт шиї на її гострих зубах.
— Відпусти.
— Р-р-р-ррр-р…
— Годі, — сказала я. — Кинь його.
Вона загарчала.
— Годі!
Мисливець був уже мертвий, і йому було однаково, куди вона кине його.
А як називатиметься альбом із фотокартками цього бою? «Крихітка та п’ять сріблястих машин»?
Я відійшла вбік, і залізні бруси таранів простромили все, що завгодно, окрім мене. Так серед фотокарток були б «таран трощить газетний кіоск», «таран ламає огорожу квітника». І їх довелося б приклеювати чорним скотчем, адже там були б: «залізний таран пробиває срібло кузова та відриває прикутого до кулемета Мисливця Раз».
Вони перелаштувалися і, вже не ховаючи таранів, знову кинулися на мене.
— Машинка.
— Я чую, — сказала вона й дала задній хід від Мисливців Раз. — Я чую… чую… Давай!!!
Я вдарила черевиком по педалі, і наш кулемет вистрелив у них.
— Раз, два, три, — сказала Машинка. — Тепер їх зосталося ш-ш-ш-шість.
Сріблястий металік. Хто сумнівався, що вони оберуть цей колір?
П’ять машин з мисливцями обабіч площі, а в центрі — Крихітка, що дозволила Машинці вилізти на нічний постамент. Вона мирно лежала на ньому. Вона бачила їх. Вона щулила повіки так, ніби взагалі їй хотілося спати.
Але кінчик її хвоста здригався, а всі до єдиного клапани були підняті догори. Напружене чекання.
Не поворухнути головою, навіть коли вони кинулися до нас.
Ще трохи — і педаль газу наскрізь продавить підлогу. Ще трохи — і стрілка спідометра змете всі цифри та крутитиметься по колу:
— Швидше! Ще швидше!
Ще трохи — і на асфальт потече розпечений метал двигунів та кузовів. Ще трохи…
І шугнувши через голову того, хто сидів за кермом, моя Машинка притислася до землі. Стрибнула. Удар хвостом. І помчала на перше коло.
П’ять машин слідом. Під лемент, стогін і виття. Під п'ять увімкнених приймачів:
— Гей!
— Гей-ей!
— Угу!