Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Я вже давно не говорю про Афган... Ці розмови мені нецікаві... Але якби мені дали право вибрати: ти дізнаєшся на війні оце і оце переживеш, але є ще й інші варіанти — можеш лишитися хлопчиком і не потрапити туди — твій вибір? Усе одно захотів би пройти все спочатку і стати тим, ким я є тепер. Заново все пережити, випробувати. Завдяки Афгану я знайшов друзів... Зустрівся з дружиною, і в мене така чарівна маленька дочка. Там я дізнався, яке лайно в мені сидить і як глибоко воно сховане. Повернувся і Біблію з олівцем прочитав. І весь час перечитую. Гарно співає Галич, що бійся того, хто скаже: я знаю — як. Я не знаю — як. Я сам шукаю. Мені сняться фіолетові гори. І стовпи колючого піску...
Тут я народився... Батьківщину, як кохану жінку, не обирають, вона дається, коли ти народився в цій країні, то зумій у ній і померти. Здохнути можна і загинути можна, але ти зумій померти. Я хочу жити в цій країні, хай вона бідна, нещасна, але тут живе Лівша, здатний блоху підкувати, і мужики біля пивного кіоску вирішують світові проблеми. Вона нас обманула... Але я люблю її...
Я бачив... Я тепер знаю, що діти народжуються світлими. Вони — янголи.
Рядовий, стрілець
— Спалах... Фонтан світла... І все...
Далі ніч... Морок... Розплющив одне око і повзаю по стіні: де я? У шпиталі... Далі перевіряю: руки на місці? На місці. Нижче... Торкаюся себе руками... А де ноги? Мої ноги!!!
(Відвертається до стіни і довго не хоче говорити.)
Я забув усе, що було раніше. Важка контузія... Усе своє життя забув... Розгорнув паспорт і прочитав своє прізвище. Де народився? У Воронежі. Тридцять років... Одружений... Двоє дітей... хлопчики...
Жодного обличчя не пам’ятав...
(Ще раз надовго замовк. Дивиться в стелю.)
Першою приїхала мама... Каже: «Я — твоя мама». Я роздивлявся її... Я не міг її згадати, але водночас ця жінка не була мені чужою... Я розумів — вона не чужа... Вона розповідала про моє дитинство... школу... Навіть такі дрібниці: яке в мене було добре пальто у восьмому класі і як я його на паркані порвав. Які отримував оцінки... «Четвірки» були і «п’ятірки», але «трійка» з поведінки. Бешкетував. Що найбільше любив гороховий суп... Я її слухав і наче сам себе збоку бачив.
Чергова до їдальні кличе:
— Сідай у візок. Повезу. До тебе дружина приїхала.
Стоїть біля палати красива жінка... Глянув: стоїть, хай собі стоїть. Де дружина? А це була моя дружина... Наче знайоме обличчя — але я його не впізнаю...
Вона розповіла про наше кохання... Як познайомились... Як уперше поцілував її... Привезла фотографії з нашого весілля. Як хлопчики в нас народились. Двоє хлопчиків... Я слухав і не згадував, а запам’ятовував... Від напруження... Починався сильний головний біль... А обручка? Де обручка... Подивився на ліву руку — а пальців немає...
Синочків згадав за світлиною... Приїхали — інші. Мої і не мої. Білявий став темнішим, маленький став великим. Глянув на себе в дзеркало: схожі!
Лікарі обіцяють, що пам’ять може повернутися... Тоді в мене буде два життя: те, про яке мені розповіли, і те, що було. Тоді приїжджайте — розповім про війну...
Капітан, вертолітник
— Вогонь переміщувався... Довго блукав схилом гори...
Надвечір нам назустріч вибігла отара овець. Ур-р-ра!! Дарунок Аллаха. Аллах акбар! Ми голодні й утомлені після двох днів переходу, сухпайок давно з’їли. Залишились самі сухарі. А тут — загублена отара. Без господаря. Не треба купувати чи міняти на чай і мило (одна вівця — кілограм чаю або десять кусків мила), не потрібно мародерствувати. Першим ми схопили великого барана, прив’язали його до дерева, тоді вівці нікуди не підуть. Цього ми вже навчились. Запам’ятали... Під бомбардуванням вівці розбігаються, а потім прибиваються назад. До вожака. Далі... Далі ми вибрали найжирнішу вівцю... Повели...