Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Популізм і неолібералізм

Під час президентських виборів 2016 року різкі виступи Трампа та Сандерса проти неоліберального консенсусу значною мірою змінили економічну дискусію в США. На з’їздах Республіканської та Демократичної партій мало згадувалися улюблені заходи на стороні пропозиції, що є головним елементом економічної стратегії обох партій. Трамп не відступав від позиції, яку зайняв під час праймериз, а Клінтон багато що запозичила з меседжів Сандерса. Жоден із кандидатів не згадав у своїх промовах про дефіцит і не обіцяв скоротити гарантовані державою виплати («entitlements», як це називають неоліберали); обидва пообіцяли пильнувати торгові угоди та перенесення виробництв; обидва взяли на себе зобов’язання регулювати діяльність Уолл-стрит. Під час праймериз Сандерс єдиний із кандидатів, що закликав відновити Акт Ґласса — Стіголла, але у платформах обох партій ішлося про повернення якогось варіанта цього закону.

Наскільки ця зміна відобразиться на ситуації після листопадових виборів — наразі не зрозуміло. Якщо Трамп зазнає повної поразки, що на момент написання цієї книжки видається ймовірним, лідери республіканців у Конгресі та серед представників бізнесу стверджуватимуть, що поразка спричинена не лише його нестриманою та аматорською кампанією, але і його популізмом. Аналогічні аргументи лідери республіканців висували після поразки Ґолдвотера 1964 року. Але в ситуації з Ґолдвотером швидко з’явилися більш елегантні наслідувачі, які, зрештою, змінили Республіканську партію. Якщо кампанія Трампа таки породить імітаторів, республіканців очікує затяжний конфлікт між своїми прихильниками від робітничого класу та від бізнесу.

Кампанія Сандерса, імовірно, справить більш однозначний вплив на демократичну партію, навіть якщо він зійде зі сцени. Погляди Сандерса представляють у Конгресі сенатори Елізабет Воррен та Шеррод Браун і Прогресивний кокус Конгресу[372], який Сандерс допоміг заснувати. Якщо президентські вибори виграє Гілларі Клінтон, вони, імовірно, забезпечать противагу неоліберальним впливам Уолл-стритта Кремнієвої долини серед демократів. Це мусить призвести до продовження протистояння всередині партії.

Однак найближчим часом США навряд чи переживатимуть політичне потрясіння, яке повалить неолібералізм і перегрупує партії. В основу американського неолібералізму покладено негласну глобальну домовленість, згідно з якою США мають великий дефіцит торгового балансу, зокрема відносно країн Азії, а ці країни зі свого профіциту торгового балансу повертають ці долари назад, щоб фінансувати наш дефіцит та підживлювати споживчий попит. Ця домовленість може вичерпати себе і спричинити кризу, але на сьогодні вона лишається фактично недоторканною. Американська робоча сила і далі зсуватиметься із середнього рівня, але поки представники цієї середини матимуть змогу знайти роботу, криза малоймовірна. Також США перебувають у кращому становищі, ніж Європа, з погляду контролю потоків іммігрантів, зокрема нелегалів. Відбувається радше розмивання, а не руйнація неоліберального порядку денного.

Але, як сказав Герберт Стайн, те, що не може тривати вічно, не триває. Кругова система дефіцитів торгового балансу, повернених в обіг доларів і приватного й державного боргу, на якій тримається неолібералізм, не триватиме вічно. І коли вона припинить функціонувати або зноситься настільки, що зруйнується, — прийде розплата, для якої торували шлях кампанії Перо, Б’юкенена, Сандерса та Трампа.

Європа — у зовсім іншому становищі. Європейський Союз і єврозону будували з найкращими намірами, але чимало європейців не побачили своєї вигоди, особливо ті, хто живе в менш заможних країнах єврозони. Аргументація проти євро не нова. Її чітко сформулював 1992 року економіст Він Ґодлі в London Review of Books: