Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Уже коли Путін став президентом, традиція прослуховувань, підглядання і маніпуляцій інформацією почала набувати масштабів, що їх можна порівняти хіба що з діяльністю радянського агентства ТАРС. Саме так у Кремлі вбачали боротьбу з опонентами, водночас закриваючи їм доступ до ЗМІ для спростувань і доказів. І цю ситуацію важко назвати просто відсутністю свободи слова і засиллям пропаганди, це справжній інформаційний терор.
У закритому радянському суспільстві так боролися з небажаною інтелігенцією — проводили збори і мітинги, таврували ганьбою і вимагали «притягти до відповідальності». І «ворогів радянської влади» притягували, судили та розстрілювали. Але СРСР тоді жив за «залізною завісою», населення нічого не знало про те, що відбувається за межами прикордонного колючого дроту. Страх, що наступним, кого покарають, будеш ти, об’єднував народ навколо партії й уряду.
Дивно, але Путін почав відновлювати традиції радянського інформаційного тероризму, вважаючи, що зможе знову повернути у суспільство страх. Здебільшого йому це вдалося — пропаганда змогла переконати населення в існуванні ворогів. У Росію повернулися анонімки, колективні листи і репресивні закони. Громадська думка настільки довіряє Путіну, що телебачення і газети почали активну дискредитацію «ворогів народу». Телебачення показує незаконно записані сцени особистого життя, на вулицях висять білборди з портретами «ворогів народу», в поштові скриньки розносять листівки з «фактами» з життя небажаних Путіну політиків чи громадських діячів.
Потужність російської пропаганди використовується не лише всередині Росії, а й на пострадянському просторі, де люди здебільшого або говорять російською, або розуміють її. Методи і цілі ті самі — дискредитація. Часто з російського телебачення можна зрозуміти, на кого найближчим часом впаде гнів Путіна. Кілька переворотів у Киргизстані супроводжувалися інформаційними маніпуляціями, згодом, як тільки у програмі «Время» або в новинах НТВ починали лаяти чергового президента, було зрозуміло — невдовзі новий переворот. Остракізмові періодично піддають і друзів, задля профілактики. Щось не те сказав Лукашенко — і нудний голос коментатора НТВ чи РТР уже роз’яснював телеглядачам, наскільки «бацька» залежить від Росії. Просто ставили на місце.
Справжня інформаційна бійня починалася тоді, коли Путін уже не бачив іншого шляху, а шантаж і погрози вже не діяли. Як у випадку із Саакашвілі. Випускові редактори старалися в кожен випуск новин вставляти словосполучення «грузинський фашизм», і його періодичність, супроводжувана ретельно продуманим відеорядом, досягала ефекту дуже швидко. Соціологи починають фіксувати зміни у громадській думці, стверджуючи, що росіяни раптом за кілька тижнів почали вважати Грузію ворогом номер 2, після США.
Справжнім подарунком для російської пропаганди стали кадри, на яких Саакашвілі нервово покусує краватку. Встановлена в його кабінеті камера у дні війни в серпні 2008 року постійно передавала сигнал на супутник, але як ці кадри потрапили в ефір — велика загадка російських спецслужб. «Жрущий галстук Саакашвили» став героєм російського телебачення на кілька років. Ніхто не намагався розглядати краватку — наскільки вона був «з’їдена», чи ковтав шматки краватки Саакашвілі, але російська пропаганда досягла феноменального успіху. Такої уваги не приділяли нікому.
Тоді, в 2008 році, російська армія не досягла очікуваного успіху, не змогла захопити всю Грузію. Як і зараз в Україні, де «доблесні визволителі світу від фашизму» застрягли на невеликій території між Донецькою й Луганською областями. Як шість років тому про Грузію, так зараз росіяни побачили про Україну й українських політиків усе в усій красі — вони були «бандерівцями», «фашистами» і прихильниками напівміфічного «Правого сектору». Телебачення з наполегливістю штурмової авіації щодня скидає на глядачів чергову порцію дезінформації, демонструючи монтаж із кадрів, знятих не в Україні і навіть не цьогоріч.
Дивно, але здається, що російські пропагандисти вже не переймаються ні якістю інформації, ні відповідальністю — ефір заполонили всім, чим тільки можна опаскудити, оббрехати і дискредитувати нову українську владу. Російське телебачення стало еталоном хамства, а російські журналісти — найоплачуванішими у світі брехунами.
І раптом несподівано серед цього мороку брехні пробився голос невідомого футбольного вболівальника — чи то харківського, чи то дніпропетровського. Як у казці Ганса Крістіана Андерсена «Нове вбрання короля», з натовпу пролунало про голого короля. «Королю раптом стало ніяково. Йому і самому здавалося, що народ каже правду, але він подумав: «Все ж таки я мушу витримати цю всю процесію». І він продовжував виступати ще величніше, а камергери йшли і несли шлейф, якого насправді зовсім не було».